Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

Наше караульне приміщення побудоване було в морі, кроків за тридцять од берега, на кам’яних бабах, і добиратися до нього треба було вузенькими, з двох дощок, кладками.

За ввесь час, що мені доводилося оберігати спокій генерала Зейна, він один тільки раз одвідав нас, «серенькіх братцев», змилостивившися над нами остільки, що дозволив собі зайти кладочками аж до самого караульного приміщення, кількох із нас про щось лагідно запитав, і подарував, через старшо́го, карбованця на цигарки — на дванадцять чоловіка.

І от, саме тоді, коли його невисока постать тупцяла хисткою кладочкою, як легко, здавалося мені, можна було копирснути багнетом його високопревосходительний зад і штовхнути грізного й невблаганного для революційних робітників царського сатрапа в глибокі води Фінської затоки!

Звичайно, я далекий був од того, щоб самому дійти такого рішення, але добре пам’ятаю, що думки такі завжди ворушилися в часи вартування на генераловій дачі. А часом просто шкода ставало цього блискучого генерала, що не може спокійно ні дня, ні ночі, ні години прожити, дарма, що охороняють його десятки людей.

Часом генералова родина влаштовувала прогулянки морем, і тоді всю ніч невеличка яхта горіла різнобарвними вогнями й гриміла найвишуканіша музика, а ми, по двоє, стояли статуями — хто на перехрестях доріжок у саду, хто коло парадного входу до покоїв генерала, і під звуки чарівної музики, не можна сказати, щоб настроювалися на патріотичний лад.

На мій жаль, жодного разу не пощастило моєму другові Хомі Мельниченкові потрапити зо мною в цей караул, бо виряджали сюди тільки тих солдатів, хто мало мав покарань і взагалі був у начальства на оці, як гарний служака. Не знаючи, які думки обтяжували мою голову під час варти на дачі (правда, то ж були тільки думки, далекі до здійснення, дуля в кишені, можна сказати), очевидно, начальство приписувало до таких служак і мене. Правда, не за те, мабуть, що служака з мене був добрий, а може за те, що саме тоді, одержавши з дому свого фотографічного апарата, я виявив себе в роті за фотографа і мав багато прикрих годин і днів, примушений у всяких поставах і настроях фотографувати своє начальство — від отдєльонного Уткіна, через взводного Герасимова й до обох фельдфебелів-підпрапорщиків із супружницями й со чадами…

Згадую про свій фотографічний апарат і свої фото-аматорські знання тому, що стали вони мені потім у великій пригоді — і під час війни і, особливо, в полоні, не раз відігравши ролю чинника, що рятував моє життя.

Так от, кажу, товариша Хому в караул до генерала Зейна не пускали ні разу, і мені просто ні з ким було потішитися з генералового становища, поглузувати досхочу з банди охранників у кущах, помріяти, під чарівну музику з губернаторової яхти.

Всі вільні від караулів дні (а їх було половина) ми відбували практичну стрільбу на стрілецькому полі, кілометрів за вісім від Гельсінгфорсу. Дні стрільби були водночас і днями розваги, і важкими днями.

Починалося з того, що будили нас тих днів на півтори-дві години раніше, ніж звичайно, бо до сьомої ранку ми вже повинні були бути на місці стрільби, пройшовши всю довгу, важку путь із повною на собі солдатською викладкою. А фінське сонце — дарма, що світило неначе над північним краєм — уже коло сьомої години виганяло з нас піт літрами, придорожна пилюга, що ми її густо здіймали важкими солдатськими чобітьми, сліпила очі, забивала горло, замурзувала до невпізнання обличчя.

Зате стрільба правила за розвагу. Стрілецьке поле розташоване було на хисткому, торфовому багнищі, на кілька кілометрів у квадраті, ходити цим полем було приємно, лежати й цілитися, особливо в перекидні цілі було просто цікаво.

І коли б не суворі окрики самого ротного командира:

— Задом стріляєш, трах-трах-та-ра-рах!

— Свинопасе, куди ти цілив, трах-трах-та-ра-рах!?

Коли б не ці постійні окрики з багатоповерховими матюками, до яких усі товариші мої позвикали давно й сприймали, як якусь ласку начальства, а я не міг їх ніяк перетравити, щоб не зіпсувати після таких окриків на мою адресу цілого дня собі, — коли б тільки не це — все було б гаразд.

Ми з Хомою змовились якнайменше влучати, бо знали, що добрих стрільців не пошлють до нестроєвої команди, а нам до смерти кортіло потрапити на осінь у писарську команду, де й дисципліна легша, де й роботи брудної менше, і поводження начальства не таке було брутальне.

А командир роти стрілецького полку конче хотів, щоб у нього всі були якнайкращі стрільці. Виходило, що на цьому грунті ми з ним не сходились…

І симпатична суттю своєю людина — штабс-капітан Таскін, що часом дозволяв собі на самоті й на «ви» звертатися до мене (злочин на ті часи для офіцера безмежний!), тут, під час стрільби, коли махальник од валу показував, що я пустив усі п’ять набоїв «по молоко», — в чисте небо, як у копієчку, — тупотів люто коло мене ногами, вигадував неймовірне нагромадження поверхів і здавалося мені тоді, що не має він у світі більшого ворога, як я — невдаха-стрілець.

Людина я з природи глибоко-чесна, і тому не витримував довго нашої змови, на злосливу втіху Хомі брав чергових п’ять патронів, і всі п’ять куль, одну по одній, уліплював на п’ятсот кроків у саме серце намальованому десь там туркові.

Штабс-капітан Таскін миттю лагіднів, десятки разів похваляв, кричав, щоб із мене брали приклад інші, а товаришеві Хомі, до невичерпного списку його позачергових нарядів, тут таки прописував нову порцію чергування на кухні, — після повороту з стрілецького поля до казарми. Проте, й чеснот своїх довго витримувати мені не щастило. Презирливі погляди та уїдливі усмішки товариша Хоми робили своє діло, і дальших п’ять моїх куль знову летіли в повітря… шукати собі кращої долі, ніж бути загнаними в подзьобане туркове серце… Тоді знову налітала немилість розлюченого начальства, але на всі докори й лайки я тільки міг невиразно промимрити щось на тему про те, що може то мушка збита в моїй гвинтівці, що давно, мовляв, пора перевірити її на станку, ваше благородіє…

Ще тяжче, ще втомніше — до божевілля, до повного одеревіння знесилювались ми, повертаючись до казарми.

Сонце тепер пекло так, як, здавалося нам, ніколи не