Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Деревина, з якої їх виготовили, згнила. Петлі поіржавіли. Кулясту ручку хтось відірвав.

Двері пригадують ті часи, коли були бездоганні. Коли в них був будинок з дахом, стіни, інші двері й люди всередині. Тепер у них є листочки, пташки й дерева, але жодної людини. Уже багато-багато років.

Тому поява дівчинки стає несподіванкою.

Це маленька дівчинка, занадто маленька, щоб самотньо блукати в лісі. Але вона не загубилася.

Дівчинка, яка заблукала в лісі, — це геть інше створіння, не дівчинка, яка цілеспрямовано йде між деревами, хай навіть не знаючи дороги.

Ця дівчинка не загубилася в лісі. Вона досліджує.

Ця дівчинка не налякана. Її не тривожать темні пазуристі тіні дерев у променях пообіднього сонця. Їй не заважають шипи й гілки, що смикають за одяг і не дряпають шкіри.

Вона ще маленька, тому вміє нести страх за собою, не пускаючи його в серце. Не лякаючись. Несе свій страх легко, як серпанок, знаючи про небезпеки та віддалено усвідомлюючи їх. Це усвідомлення не заполоняє її, а дзижчить, наче рій невидимих бджіл.

Цій дівчинці багато разів наказували не заходити в ліси надто далеко. Попереджали, що гратися там не можна, а вона обурювалася, що її дослідження принижують до рівня «гри».

Сьогодні вона зайшла в ліс так далеко, що думає, чи, бува, не виходить уже з нього з іншого боку. Дівчинка не переймається тим, щоб знайти дорогу назад. Місця вона пам’ятає — вони приклеюються до її мозку, навіть якщо це простори, наповнені деревами та камінням. Якось вона заплющила очі й закружляла на місці, щоб довести собі, що зможе вибрати правильний напрямок, коли розплющить їх знову, і помилилася лише трішки, а трішки неправильно — це майже правильно.

Вона знаходить нині вишикувані рядочком камені, що могли колись бути стіною. Ті, що встановлені одна на одну, не дуже високі — навіть у найвищому місці пристінок легко перелізти. Натомість дівчинка обирає середню висоту.

З іншого боку землею в’юняться звивисті ліани, ускладнюючи ходу, тож дівчинка береться уважніше розглядати стіну. Це значно цікавіше місце, ніж ті, які вона знаходила в лісі раніше. Якби дівчинка була доросліша, то зрозуміла б, що тут колись була споруда, але вона замала, щоб подумки скласти шматки покришеного каміння й зібрати їх у давно забуту будівлю. Петлі дверей ховаються під листям, що нападало протягом років, поряд з її лівим черевиком. Підсвічник притулився між камінням, і тіні падають на нього так, що навіть бувалий у бувальцях мандрівник не знайде.

Сутеніє, проте золотих сонячних променів досить, щоб освітити дівчинці шлях додому, якщо вона знову перелізе стіну й повернеться своїми слідами, однак вона так не чинить. Щось на землі відволікає її.

На відстані від стіни майже ідеальним колом позначена інша кам’яна лінія. Її форма схожа на витягнутий овал. Це завалилася арка, у якій колись могли бути двері.

Дівчинка підіймає паличку й заходиться копирсатись у листі в центрі кам’яної арки. Листя розпадається на кавалки й ламається, відкриваючи щось кругле й металеве.

Вона розштовхує паличкою ще трохи листя і бачить звивисте кільце завбільшки приблизно з її долоню. Колись воно могло бути латунним, але тепер укрилося зеленими й коричнюватими візерунками.

Одна частина кільця з’єднана із чимось іншим, що досі ховається в листі.

Дівчинка бачила дверні молотки лише на картинках, проте думає, що це може бути один з них; байдуже, що на більшості дверних молотків, які вона роздивлялася в книжках, кільце кусав лев, а тут його немає, хіба що ховається десь у багнюці.

Дівчинці завжди хотілося постукати у двері молотком, і те, що вона бачить зараз, — це не картинка. Його можна торкнутися.

Вона береться за метал пальчиками, хоч вони відразу стають брудними, і підіймає кільце. Воно важке.

Дівчинка знову опускає його, і результат її задовольняє: метал дзвенить по металу, а між деревами співає луна.

Двері радіють, що вперше за стільки часу в них постукали.

А ще вони, попри те що тепер це просто шматки колись одного цілого, пригадують, куди саме вели. Пригадують, як відчинялися.

І тепер, коли маленька мандрівниця постукала, їх залишки пропускають її до Беззоряного моря.

Позаду дівчинки водоспадом бруду осипається земля, каміння та листя, кудись тягнучи її.

Мала занадто здивована, щоб закричати.

Вона не налякана. Не розуміє, що відбувається, тож страх лише схвильовано дзижчить навколо, поки вона падає.

Після приземлення дівчинка відчуває лише цікавість попри пошкрябані лікті й припорошені брудом вії. Дверний молоток без лева, похилений та поламаний, лежить біля неї.

Падаючи, двері розвалилися й більше не можуть згадати, чим були колись.

Плутанина ліан і багнюка ховають усі свідчення того, що тут відбулося.

Закарі Езра Роулінз сидить у потягу до Мангеттена, розглядає скуту кригою землю Нової Англії за вікном і вже не вперше за сьогодні починає сумніватися у своєму життєвому виборі.

Надто вже зручним видався цей часовий збіг, щоб ним не скористатися, хай навіть усе в ньому пов’язано такими примарними, майже по-ювелірному тонкими нитками. На те, щоб скласти план, купити доволі дорогі квитки на вечірку та зарезервувати ще дорожчий номер у готелі навпроти «Алґонкіна», у якому вільних кімнат уже майже не було, він витратив цілий день. У квитку давали рекомендації щодо дрескоду: мати офіційний вигляд, бажані літературні костюми, маски обов’язкові.

Закарі згаяв забагато часу, розмірковуючи, де взяти маску, аж поки нарешті йому спало на думку написати есемеску Кет. У неї було їх аж шість, кілька навіть з пір’ям, але та з них, що лежить у хлопцевому наплічнику разом з обережно скрученим костюмом, за стилем нагадує Зорро — чорна шовкова й напрочуд зручна. («На минулорічний Гелловін я була чоловіком у чорному з “Принцеси-нареченої”[19], — пояснила Кет. — Це літературний персонаж! Хочеш узяти мою чорну сорочку з буфами?»)

Закарі обмірковує, чи не слід йому було виїхати ще вчора, адже до Нью-Йорка ходить один поїзд на день, і цей мав привезти його за кілька годин до вечірки, однак через кепську погоду часто зупиняється.

Хлопець знімає з руки годинник і запихає його до кишені, виявивши, що за три хвилини подивився на нього чотири рази.

Сам не знає, чому такий збуджений.

І не певен, що чинитиме на вечірці.

Закарі навіть достоту не знає, який вигляд має жінка зі світлин. Він ніяк не зможе дізнатися, чи буде вона там цього року.

Але це єдина крихта