Читати книгу - "Ключі Марії"

Олег набрав його номер.

— Привіт! Знаєш, у мене провали в пам’яті! Ти мені щось вночі розповідав, а я не пам’ятаю.

— А ти вже вдома? Як там? Сторонніх немає?

— Немає.

— Я тобі папірець дав. Список. Там прізвища і адреси, за якими треба пройтися і поговорити.

Бісмарк перевірив кишені куртки, витягнув складений учетверо папір. Розгорнув.

— А хто ці люди?

— Археологи, які там копали раніше. Вони вже померли.

— То як же ж я з ними поговорю?

— Спочатку тобі треба виспатися, — Адік хихикнув. — А потім пройтися по цих адресах і поговорити з їхніми родичами, нащадками. Може, якісь щоденники, архіви залишилися? Набреши їм, що ти займаєшся археологією.

— А чим я, по-твоєму, займаюся? — обурився Бісмарк. — Це ж правда!

— Так, звичайно, вибач. Набреши їм, що ти займаєшся історією української археології, що збираєш матеріали про найзнаменитіших археологів і потім напишеш про них книжку. Родичі на таке легко купуються.

— Зрозумів, — видихнув Бісмарк і ще раз глянув на пожмаканий аркуш з іменами, прізвищами і адресами. — Ну, а потім що?

— Потім? Потім прочитаєш те, що знайдеш і запишеш те, що тобі розкажуть. Найважливіше покажеш мені. Розумієш, якщо ми з тобою знайшли в могилі те, що я тобі вночі показував, у могилі, яку не раз розкопували, то уяви собі, що там знайшли ті, які копали до нас? Знайшли, але статей в археологічних журналах не опублікували. Взагалі жодної згадки. Розумієш? Родичі цих покійних археологів взагалі можуть на мішках із золотом сидіти і не знати цього.

— Ну ти скажеш! — усміхнувся Олег. — Може, і я на мішку золота сиджу і не знаю про це?

— Ну, ти то навряд! — жваво відповів Адік з такою саркастичною інтонацією, що у Бісмарка скривилися губи.

І тут з коридору долинуло провертання ключа в замку вхідних дверей.

— Хтось прийшов! — переполохано прошепотів Бісмарк, натиснув на кнопку відбою і завмер, затамувавши подих.

Розділ 12

Львів, травень 1941. Богдан Курилас вражений: полковник НКВС цитує Жозефа Ренана

Дорогою професор згадував серпень 1939, коли вся сім’я була ще разом і відпочивала на Гуцульщині в Кутах. Була гарна спекотна погода, ніщо не віщувало трагедії. Але в наелектризованій атмосфері вчувався дивний неспокій. Незрозуміла тривога гнітила і передавалась далі невидимими хвилями. В гірській тиші, просяклій запахами сосен і скошених трав, вчувалося щось загрозливе.

Наприкінці серпня Куриласи повернулися до Львова, а там уже ніхто не мав сумнівів, що їхні передчуття здійсняться. У місті тривав гарячковий рух — люди запасалися продуктами, час від часу якісь харчі зникали, особливо ті, що могли зберігатися довше — наприклад, сало, а в окремих крамницях забракло ще й солі. Став зникати цукор, за ним — гас. Щез алкоголь, міцніший за чотири з половиною відсотки, його просто заборонили продавати. Ціни почали повзти догори, що викликало негайну реакцію міської влади, яка оштрафувала хитрих купчиків. Водночас розпочався вишкіл кондукторок, тобто дружин і сестер кондукторів, з тим, щоб вони могли замінити чоловіків, коли тих покличуть до війська.

Олеся одразу ж забрали до польського війська. Усі газети писали про наближення війни, але водночас і давали надію фантастичними новинами про те, що Англія і Франція не допустять нападу на Польщу.

Влада міста закликала львів’ян копати рови, у яких можна було б ховатися від бомб. Копали їх по всьому місту, зокрема в парках і скверах, але також і на площах, дотримуючись відстані від будинку, рівної його висоті, щоб не опинитися під завалами. Мали ті рови вигляд зиґзаґів, а накривали їх балками. Цей рух з великим ентузіязмом захопив ледь не все місто, копати вийшли навіть школярі.

«Можливо, мене викликають через сина? — думав Курилас. — Але що я їм можу сказати? Я не маю від нього жодного листа».

Потім у його голові закрутилося прізвище полковника... Ваврик, Ваврик... Чи не родич москвофіла-письменника Василя Ваврика[10]? Цей теж викладав в університеті, розмовляв каліченою російською мовою і дуже тішився, що Львів нарешті возз’єднався з Москвою.

Він вийшов на Пелчинську і відчув, як ноги робляться ватяними, а в голові паморочиться. Зіперся на липу, вийняв папіросу й закурив. Правда, запалити йому вдалося щойно з четвертого сірника. «Чого я хвилююся так? Хіба ж я з цим не змирився? Хіба не чекав такого дзвінка щодня?» Він поглянув на похмуру будівлю НКВС, раніше, коли тут містилася адміністрація міських електричних закладів, вона не виглядала так похмуро, але з того часу, як засіли там чекісти, якась патина сірості і глибокого смутку вкрила її. Вікна завше були темні вдень, а вечорами і вночі світилися, але були затулені непроникними шторами. «Найвища будівля у Львові, бо видно з неї Сибір», — так жартували львів’яни.

Біля входу стояв вартовий з гвинтівкою і теж курив. «Може, не йти?» — подумалося, але виходу й так не було, тепер уже нема де сховатися. Зробивши ще кілька кроків, побачив, як вартовий виструнчився і втупився в нього.

— Я до полковника Ваврика, — якомога спокійніше повідомив Курилас.

Його впевнений голос, сміливий погляд викликали у вартового деяке здивування, але він підійшов до дверей і натиснув дзвінок. За хвилю вийшов черговий.

— Він до полковника Ваврика.

— Вас викликали? — запитав черговий.

— Так. На другу годину.

Черговий і вартовий одночасно глипнули на годинники. Курилас усміхнувся, впізнавши на їхніх зап’ястях німецькі годинники, які вони вочевидь отримали на спільному з німцями параді. А, може, відібрали в когось із львів’ян.

Черговий зник. Вартовий не зводив очей з професора, мабуть, сподіваючись провокації. Знову відчинилися двері, і черговий сказав:

— Ідіть за мною, — і пропустив відвідувача поперед себе.

Курилас пройшов у фоє і побачив, як згори сходами спускається високий кремезний чоловік, мабуть, його ровесник, з густою, злегка сивуватою шевелюрою і грубо витесаним обличчям, що було поцятковане ямками. Він, усміхаючись, простягнув руку:

— Це я вас викликав, товаришу професоре. Ходіть зі мною.

Вони мовчки піднялися сходами, застеленими довгим бордовим килимком, який попід кожним східцем притримував металевий штир.

Курилас відчував тремтіння, хоча перед тим, як іти сюди, встиг випити ліки, які регулюють пульс і тиск. «Треба було краще випити горілки», — подумав він.

Полковник відчинив двері просторого кабінету і запросив усередину. Вони сіли обабіч громіздкого письмового столу. Тут усі меблі ще були польські, але, вочевидь, конфісковані в приватних помешканнях, бо усі ці креденси, що правили тепер за шафи для папок, раніше служили для посуду.

— Отже, — почав полковник, — гадаю, ви перечитали ще раз хроніку.

— Перечитав. Навіть двічі. І не розумію, що саме вас у ній зацікавило.

Полковник висунув шухляду і вийняв прозору пляшечку у формі грушки, заткану дерев’яним корком з червоним сургучем. Усередині пляшечки білів снігоподібний порошок.

— Нас цікавить оце, — полковник простягнув пляшечку професорові. Той узяв її і здивовано покрутив у пальцях.

— Що це?

— Це саме те, що зішкрябали лицарі в печері.

— Молоко Богородиці? — отерп Курилас.

— Саме так. Лицаря Ольгерда було підступно вбито