Читати книгу - "He відпускай мене"

Існувала сила-силенна різноманітних історій про ліс. Незадовго до того, як ми всі потрапили до Гейлшема, один хлопець посварився з друзями і втік за його межі. Його тіло знайшли через два дні у лісі прив’язаним до дерева з відрізаними долонями і ступнями. Згідно з іншою чуткою, поміж тих дерев блукав привид дівчини. Вона була ученицею в Гейлшемі до того дня, поки не перелізла через паркан, щоб побачити, як там назовні. Це діялось дуже давно, вихователі тоді були набагато суворіші, навіть жорстокіші, і коли вона захотіла повернутись, її не впустили. Вона ошивалась за парканом, благаючи дозволити їй увійти, але марно. Врешті-решт вона кудись подалася, з нею щось трапилось, і дівчина померла. Але її привид залишився блукати в лісі, вдивляючись у бік Гейлшема, жадаючи повернення.

Вихователі наполягали, що всі ці історії — маячня. А старші учні говорили, що те саме вихователі казали і їм, коли вони були молодші, але що невдовзі ми довідаємось моторошну правду, як це трапилося з ними.

Найдужче ліс впливав на нашу уяву, коли западала темрява і ми намагались заснути у своїх спальнях. Здавалося, що чутно, як вітер шурхотить у гілках, а якщо ми починали про це розмовляти, то ставало ще гірше. Пам’ятаю, як одного вечора, гніваючись на Мардж К. — протягом дня вона завдала нам якихось бентежних клопотів, — ми витягнули її з ліжка, притисли обличчям до шибки і наказали дивитись на ліс. Спочатку її очі були міцно заплющені, але ми викрутили їй руки і змусили розплющити повіки, щоб вона побачила віддалені обриси на тлі освітленого місяцем неба — і цього було достатньо, щоб вона, нажахана, схлипувала цілу ніч.

Я не стверджую, начебто ми в тому віці цілими днями безперервно перелякано думали про ліс. Я могла цілими тижнями про нього і не згадувати, а бували навіть дні, коли зухвалий сплеск хоробрості наштовхував мене на думку: «Як ми можемо вірити в такі дурниці?» Але вистачало маленької дрібниці — наприклад, хтось переповідав одну зі страшилок, моторошний уривок із книжки чи просто випадково нагадував про ліс — і знову починався період життя в його тіні. Тому зовсім не дивно, що ми вважали ліс центральним у змові щодо викрадення міс Джеральдін.

Одначе коли справа доходила до конкретики, не можу пригадати, щоб ми здійснювали якісь практичні кроки, аби захистити міс Джеральдін. Наша діяльність завжди оберталась навколо збору дедалі більшої кількості доказів, що стосувались змови. З якоїсь причини ми вважали, що це допоможе не допустити небезпеки.

Більшість наших «доказів» були наслідком спостерігання за діяльністю змовників. Наприклад, одного ранку ми дивилися з класу на другому поверсі, як міс Ейлін і містер Роджер розмовляли у дворі з міс Джеральдін. За якийсь час міс Джеральдін попрощалась і рушила в напрямку Оранжереї, але ми і далі спостерігали, і побачили, як міс Ейлін і містер Роджер наблизили одне до одного голови, щоб крадькома порадитись, а їхні погляди були зосереджені на постаті міс Джеральдін, яка віддалялась.

— Містер Роджер, — зітхнула з цього приводу Рут, хитаючи головою. — Хто міг подумати, що він також причетний?

Тож ми склали список змовників — вихователів і учнів, яких ми проголосили своїми заклятими ворогами. І все ж протягом усього часу ми, гадаю, відчували, якими сумнівними були підстави для нашої фантазії, тому що ми завжди уникали будь-якої конфронтації. Після насичених обговорень ми вирішували, що певний учень належав до змовників, але після цього ми завжди знаходили причину, щоб не кидати йому виклик — зачекати, аж доки «не зберемо всі докази». У той же спосіб ми завжди погоджувались, що сама міс Джеральдін не повинна і слова почути про те, що ми довідались, адже вона почне тривожитись, і це тільки нашкодить.

Було б надто просто стверджувати, що це Рут продовжувала справу таємних охоронців довго після того, як ми природним чином переросли забаву. Безперечно, охорона була для неї важливим явищем. Про змову їй було відомо задовго до того, як про це довідалися інші, і це давало їй небачену владу; натякаючи, що справжні докази походять з того періоду, коли такі люди, як я, ще не приєднались до групи — тобто що існують речі, яких вона досі не відкрила навіть нам, — вона могла виправдати майже будь-яке рішення, яке ухвалювала від імені групи. Якщо Рут вирішувала, наприклад, що когось треба вигнати, і передчувала опір, вона таємниче посилалась на знання, відоме їй «із ранішого часу». Немає сумнівів, що Рут прагнула продовжувати гру й далі. Але насправді кожен із нас — тих, хто ріс поруч із нею — відігравав свою роль у підтримуванні її фантазії, щоб вона тривала якнайдовше. Те, що трапилось після сварки через шахи, чудово ілюструє мої пояснення.

Я вирішила, що Рут була шаховим експертом і що вона могла навчити мене цієї гри. Це не було маячнею: ми проходили повз старших учнів, які сиділи над шаховими дошками на підвіконнях або порослих травою схилах, і Рут часто зупинялась, щоб поглянути на гру. І коли ми знову рушали далі, вона казала, що зауважила можливий хід, якого не розгледів ніхто з гравців.

— Неймовірно слабко, — бурмотіла вона, хитаючи головою. Все це тільки примножувало моє захоплення, і вже невдовзі я прагнула опанувати тими декоративними фігурами. Отож знайшовши на Розпродажу шаховий набір і вирішивши його купити — незважаючи на те, що він коштував дику кількість жетонів, — я розраховувала на допомогу Рут.

Однак протягом кількох наступних днів вона тяжко зітхала щоразу, коли я порушувала цю тему, або вдавала, ніби в неї є інше нагальне заняття. Коли я нарешті загнала її в куток одного дощового дня і ми сіли за дошку в більярдній залі, вона заходилась показувати мені гру, що була якимось невиразним варіантом шашок. Характерною рисою шахів, за її словами, було те, що кожна фігура рухалась літерою Г — мабуть, вона довідалась це, спостерігаючи за тим, як ходить кінь, — на відміну від жаб’ячих стрибків у шашках. Я їй не повірила і відчула розчарування, але нічого їй не сказала і деякий час продовжувала слухати. Кілька хвилин ми вибивали фігури одна одної з дошки, завжди ходячи літерою Г. Це продовжувалось, аж доки я не спробувала вибити її фігуру, на що вона сказала, що це не рахується, бо моя фігура наблизилась до моєї по занадто рівній лінії.