Читати книгу - "Конкістадор"

потьмарювався для нього, достоту як зірки на небі тьмяніли поряд з місяцем уповні. Кетца розмовляв спокійно, але серце його виривалося з грудей. Може, сьогодні він бачить цю дівчину востаннє в житті. Певна річ, він і слова не мовив ані про прийдешнє випробування, ані про битву, свідком якої став напередодні, ані про загиблих учнів. Ішоя лежала поряд, заплющивши очі, його губи були вже зовсім поряд з її, і раптом його заполонив жах: смерті у бою він страшився менше, ніж відмови. Але син Тепека не збирався залишати цей світ, не дізнавшись, що приховує серце його подруги.

Коли Кетца відчув, що руки Ішої не відпускають його, що її пальці пестять йому шию, гладять плечі й розчісують волосся, у його грудях зародився німий стогін. Молоді тіла вабило одне до одного, але з різних причин юнак та юнка усвідомлювали, що не повинні відповідати на цей поклик. Кетца розумів, що йому не варто знімати з коханої останній покров дитинства, щоб не увести її у царство мертвих. Він не мав права цього робити. Руки Ішої були для нього останнім притулком, де ніхто й ніколи не заподіє йому шкоди. Саме тому, промовляв він до себе, він не має права її зранити. А Ішоя, хоч і не знаючи, що ця зустріч, можливо, остання, не бажала остаточно втрачати здатність опановувати себе: попереду ще було чимало років навчання у Кальмекаці, й Ішоя не бажала тужити за ним більше, ніж тужить зараз. Якщо за рік розлука з другом обернулася на хворобу, то віднині вона загрожувала перерости у муки. Та попри все думки снували в одному напрямку, а демони тіла — в іншому. Соки молодості впорскувалися в кров, текли по жилах, просочувалися крізь шкіру й нехтували голосом розуму. Кетца геть забув про зорі, повернувшись до них спиною, припав до звабливого тіла Ішої, котра чекала на нього, розтуливши ноги. Вузька пов’язка на стегнах раптом припинила приховувати завзятого воїна, який ладен був кинутися у свою першу й, можливо, останню битву. Там, на вершині світу, Кетца та Ішоя, сплітаючись тілами й важко дихаючи, поступалися поклику життя, там, над Храмом бога смерті, на самісінькій голові Уїцилопочтлі. Ішоя притягувала Кетцу до себе, обіймаючи ногами, й разом з тим відштовхувала, впираючись руками у груди. Він силкувався заспокоїтись, приглушуючи губами стогони дівчини, але добував зовсім протилежного результату. І у ту мить, коли вони вже були ладні порушити обітниці, які давали собі, закохані почули, як хтось підіймається пірамідою вгору. Кетца, наче ігуана, прудко майнув униз і зауважив того ж жерця, який кілька годин тому мало не зірвав його втечу. Жрець стрімко здіймався угору сходами. То було наче ява примари: жрець, загорнутий у чорне вбрання, з розпатланим сивим волоссям копицею, підходив чимраз ближче, а очі його проти місячного сяйва світилися червоним, наче у них горіло полум’я.

Кетца, схопивши подругу за руку, потягнув її вниз по протилежній стороні піраміди. Захоплені стрімким спуском, юнак та дівчина вмить перетнули Центральну площу і вбігли в одну з вуличок кварталу, яка виходила на канал. На цьому місці вони розлучилися. Кетца мусив повернутися у спільну спальню, перш ніж жрець, який зауважив рух тіней на верхівці Храму, почне перевіряти, кого з учнів бракує. Прощатися довелось поспіхом: вони лише кивнули одне одному — обоє розуміли, що з обіймів їм не звільнитися вже ніколи. Ішоя та Кетца покрокували у різні боки, дивлячись уперед і не наважуючись обернутися через плече. Дівчина так і не дізналася, що, можливо, вони бачились востаннє.

Кетца мчав з останніх сил. Тремтячи й обливаючись потом, він проліз у кімнату через те ж таки віконечко, з якого виліз. Не встиг він залізти під покривало, як до кімнати зайшов сивий жрець. Огляд було проведено у якнайретельніший спосіб, але, на свою прикрість, жрець переконався, що всі учні на місці. Кетца, можливо, забувся б у щасливім сні, але не випало: надворі уже розвиднялося. До початку бою лишалося всього кілька годин.

15

Бій

І настав день.

Сходинки піраміди знов обернулися на трибуни й почали залюднюватись глядачами: учні, жерці, чиновники та військові нетерпляче чекали на початок бою. Бій першого року вважали більш вагомою подією, ніж навіть останній бій: адже на цьому полі визначатимуться майбутні герої народу мешиків. То була мить, коли майбутні вояки вперше візьмуть до рук зброю. Глядачі похилого віку пишалися, що на власні очі побачать, як б’ються ті, хто віднині стане честю та славою війська мешиків. Найстарші з чиновників могли похвалитися, що були присутні під час першого бою воїна, який у цю мить сидів на троні на верхівці Храму. Імператор, зайнявши чільне місце, збирався спостерігати за першим боєм того, хто, можливо, згодом стане його спадкоємцем. Можливо, вибраний зараз знаходиться серед того натовпу хлопчаків. Найвище за всіх, навіть вище за імператора, перебував бог війни Уіцилопочтлі, жадібний до крові, яка проллється на його честь. Така пожива припадала йому найбільше до смаку: кров дітей, полеглих під час посвяти у воїни, під час першого, а для когось — останнього бою. Йшлося не про кров ворогів, яка була йому просто необхідна, як їжа для людей, ні, проллється кров його власних синів, які віддадуть свої серця з любові до нього.

Нарешті залунали сурми. Воїни вийшли на поле, трибуни привітали їх гулом. Юнаки вишикувалися й схилилися перед імператором. Командирів обрали без перепон: ніхто й не здивувався: одні хлопці проголосували за Ечеку, інші — за Кетцу. Жрець розкрутив меч на камені, щоб волею випадку вирішилося, кому першим обирати собі ад’ютанта. Чорне обсидіанове лезо повернулося до Ечеки. Ніхто не мав жодного сумніву, що той покаже на свого найближчого прибічника, сильного й хитрого парубка, який був безмежно відданий своєму героєві. Те, що трапилося, змусило всіх надовго замовкнути: Ечека, здійнявши руку й злостиво посміхнувшись своєму супернику, показав на юнака, який був для Кетци як молодший брат, — на Ситлі Маматлі. Тепер цей підліток, кремезний та водночас тендітний, як метелик, мав стати помічником свого заклятого ворога. Остовпілий вибраний, як здавалося, геть не тямив, що відбувається, й лише дивився на Кетцу, благаючи пояснити, що коїться. Однак його друг та брат був уражений не менше за нього. Вони опинилися у ворожих таборах перед битвою не на життя, а на смерть, і цьому нічим не можна було зарадити. Тепер настала черга Кетци — вибирати йому було важко, адже він сподівався призначити своїм ад’ютантом