Читати книгу - "Заручені магією, Катаріна Рейніс"

Вечір пройшов дивно. Не розумію, чому мене так схвилювала звичайна, здавалося б, розмова. Ну, подумаєш, мати цікавиться майбутнім свого сина. Нічого дивного! На її місці, я б також хвилювалася. Але чомусь стало так неприємно, наче мене виваляли у лайні. Слава Мокоші, я тут не на довго!

Прокинулася, як завше, рано. Замок ще спав, адже у ньому життя циркулює лише за ритмом некромантів. А вони істоти нічні! Тож, можна розслабитися і насолоджуватися спокоєм, свіжим гірським повітрям і неймовірною красою!

Посидівши якийсь час на терасі, мені стало нудно. Ну, що я тут роблю? Марную рідкісний шанс запастися відмінними гірськими травами, ще й зібраними на світанку в переддень літнього сонцестояння? От дурепа!

Схопилася, зібралася та тихо вибралася на зовні. На шляху мені зустрівся лише не молодий чоловік у дорогому костюмі.

- Гуляти, - відповіла на його німе запитання. Забороняти мені не стали. От і добре!

Час минає так швидко, коли ти займаєшся улюбленою справою та ще й на природі. Довкола густий ліс. Від дому до невеликого потічка, котрий було чутно ще на подвір’ї, веде добре протоптана стежка. Під ногами то тут, то там трапляються білі гриби, які, схоже, ніхто не збирає. Та мене більше цікавили розкішні, барвисті мухомори. Таких великих та запашних в наших лісах не знайдеш!

Через годинку таки вибралася на гору, що густо поросла різнотрав’ям. Не найвища вершина у Карпатах, і тим не менш, краєвид казковий! Так і зосталася б тут навічно, якби не голод. А опісля прогулянки на свіжому повітрі їсти хотілося до втрати свідомості. Нашвидкуруч викопала декілька необхідних мені рослин, акуратно спакувала їх до своєї торби і попрямувала назад. Шлях донизу здався набагато швидшим.

***

Нутром відчув, що її немає! Зірвався з ліжка і кинувся до гостьового крила, де розмістили відьму. Як і думав, кімната порожня! Серце шалено гепало в грудну клітку, намагаючись вирватися, наздогнати втікачку і, певно, придушити її там, на місці. Аби не мучилася сама та його не мучила! Бо інакше, як знущанням, свій стан назвати не повертався язик.

- Куди вона зникла? – накинувся на Тадеуша, нашого керуючого маєтком, котрий вже багато років служить Ольжичам.

- Вийшла прогулятися, - спокійно відчитався чоловік.

- І ти відпустив? – моєму обуренню не було меж.

- Наказу «не випускати» не було, - беземоційно додав керуючий.

- Любий, що трапилося? – почувся стурбований голос матері, що повільно спускалася до нас.

- Нічого, мамо! – рикнув до жінки, хоч вона на це абсолютно не заслуговувала. Але тримати себе в руках ставало дедалі складніше. Потрібно було негайно вирушати на пошуки Яри. От тільки куди? – Іди, куди йшла!

- Я до вас йшла! – обурилася матір. – Що тут відбувається, Теде?

- Нічого! – гаркнув молодик.

- Пані Ярослава вирушила на прогулянку, - здав контору чоловік. – Пан Януш хвилюється…

- Помовч! – зашипів до керуючого. – Мамо, все добре. Просто, Яра зовсім не орієнтується в тутешніх лісах і може заблукати. Ми не можемо втрачати час на її пошуки. За кілька днів рівнодення…

- Яне, ти перебільшуєш… - спробувала заспокоїти сина.

- Януш? – раптом згори почувся стурбований голос Анни.

«Чудово! Тільки її тут не вистачало!»

- Анно, повернися назад! – гаркнув до нареченої. – Це тебе не стосується!

- Януше, не говори так! – обурилася мати.

- Гр-р-р!.. – закипав від того абсурду, що довкола відбувався. Ну, як вони не розуміють?..

Раптом вхідні двері тихо відчинилися і до галасливої компанії приєдналася розчервоніла, але страшенно задоволена відьма.

- А що тут відбувається? – спробувала поцікавитися у присутніх, та щось пішло не так. В будинку запанувала гулка тиша, а невдоволені погляди схрестилися на Ярославі.

- Де ти була? – прошипів некромант, вхопивши гостю за лікоть.

- Гуляла, - отетеріло відчиталася відьма. – Та що трапилося?

- Не смій! – нависнувши над дівчиною, наче шуліка, гарчав чоловік. – Більше не смій виходити за ворота! 

- Що? – сині очі шоковано округлилися.

- Щоб я більше не чув, що ти пішла кудись без супроводу!

- Ти збожеволів? – вирвавши лікоть з чіпких пальців, Яра відступила на пів кроку. – Я не твоя власність, аби мовчки виконувати накази! Для цього ти маєш наречену, от до неї свої претензії і висувай!

- Не смій перечити мені! – закипав некромант, аж магія виходила з-під контролю. Очі заволокло темрявою, а навколо пальців заклубилася пітьма.

- Не смій мені наказувати! – з не меншою люттю відповіла відьма, тицьнувши чоловіка пальцем в груди.

Магія так наелектризувала повітря, що здавалося кинь одну лише іскру і все вибухне.

- Захочу і буду! – не вгавав Ольжич, не помічаючи, як магія язиками чорного полум’я облизує його руки.

- Не будеш! – шипіла відьма, захоплена сваркою. – Он, до Анни гарчи! Вона твоя наречена!..