Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

мною поїхав Тарратано, той старший чоловік, приятель Аделе. Він заявив, що пишається тим, що першим оцінив потенціал мого роману, і представив мене публіці тими самими натхненними словами, що й раніше в Мілані. По закінченні вечора він привітав мене з великим поступом, якого я досягла за такий короткий час. А потім своїм звичним приязним тоном спитав: «Чому ви так легко погоджуєтесь із тим, що цей еротичний епізод називають сороміцьким, та й самі так його називаєте перед слухачами?» І пояснив мені, що так робити не варто насамперед тому, що мій роман не можна зводити до того епізоду на пляжі, там є чимало цікавіших і кращих сторінок. Зрештою, навіть якщо епізод здається досить сміливим, то це лише тому, що його написала дівчина. Насамкінець він сказав, що гарна література не цурається відвертих описів, а справжнє мистецтво оповіді, навіть якщо воно виходить за межі пристойності, ніколи не є сороміцьким.

Я зніяковіла. Цей надзвичайно освічений чоловік дуже тактовно пояснював мені, що вади моєї книжки цілком простимі і я не повинна говорити про них так, ніби це смертні гріхи. Тобто я перебрала міру. Змирилася з короткозорістю публіки, її поверховістю. І я сказала собі: годі, не треба нікому підкорятися, варто навчитися не погоджуватися з читачами, я не повинна опускатися до їхнього рівня. І вирішила, що за першої ж нагоди поведуся суворіше з тими, хто згадає цей епізод.

За вечерею в готельному ресторані, яку замовила для нас прес-служба видавництва, я збентежено й зацікавлено слухала, як Тарратано цитував Генрі Міллера, доводячи, що пишу я цілком цнотливо, і пояснював, звертаючись до мене «люба дівчинко», що не одна талановита письменниця двадцятих та тридцятих років знала і описувала секс так, як мені поки що навіть не снилося. Я записала їхні імена у блокнот, а тимчасом замислилась: попри всі компліменти, цей чоловік не бачить у мені особливого таланту; в його очах я дівчинка, якій незаслужено випав успіх; він не вважає вартими уваги навіть ті сторінки, які приваблюють інтерес читачів, вони можуть обурити людей недосвідчених, але не його.

Я сказала, що трохи втомилася, і допомогла підвестися своєму співбесідникові, який забагато випив. Він був низеньким, із помітним черевцем шанувальника доброї їжі. Над великими вухами стовбурчилися пасма сивого волосся, на червоному обличчі вирізнялися вузькі вуста, великий ніс і жваві очі. Він багато курив, тому пальці були жовті. У ліфті він спробував обняти й поцілувати мене. Я пручалася, але відштовхнути його було нелегко, він не відступався. Запам’ятався мені доторк його черева і запах винного перегару. Мені й на гадку не спадало, що старший чоловік, такий пристойний, такий освічений, близький приятель моєї майбутньої свекрухи може поводитися так нескромно. Коли ми вийшли в коридор, він поспіхом попрохав пробачення, сказав, що забагато випив, і чимшвидше замкнувся у себе в кімнаті.

14

Наступного дня за сніданком, а потім всю дорогу машиною до Мілана він вельми натхненно говорив про період між 1945 та 1948 роками, який вважав найзахопливішим у своєму житті. Я відчувала в його голосі справжній смуток, який зник, коли він почав з таким же щирим ентузіазмом описувати нинішню революційну атмосферу, ту енергію, яка, мовляв, сповнює і молодих, і старих. Я повсякчас кивала головою на знак згоди, мене вразило те, як йому хочеться переконати мене, що моє теперішнє – це насправді повернення його чудового минулого. Мені стало його трохи шкода. Побіжна згадка про якусь подію з його життя дала змогу швидко підрахувати: людина, що сиділа поруч зі мною, мала п’ятдесят вісім років.

У Мілані я попрохала висадити мене неподалік від видавництва і попрощалася зі своїм супутником. Я була трохи очманіла, бо не виспалася. Дорогою намагалася остаточно скинути з себе прикрий спогад про фізичний контакт з Тарратано, але й досі відчувала його доторк, у якому невиразно вгадувалася аналогія з вульгарними звичаями нашого району. У видавництві мене зустріли вельми радісно. Це не була та ввічливість, з якою до мене ставилися кілька місяців тому, а радше певне загальне задоволення, що означало: які ми розумники, що зрозуміли, що ти така молодчина. Навіть телефоністка, яка єдина у видавництві ставилася до мене зверхньо, вийшла зі своєї будки й обійняла мене. А редактор, який раніше скрупульозно правив мій текст, уперше запросив мене на обід.

Тільки-но ми вмостилися в напівпорожньому ресторанчику неподалік, як він знову наголосив на тому, що в моєму стилі є якась захоплива таємниця, а між першою і другою стравою натякнув, що мені не варто занадто довго спочивати на лаврах, а помаленьку обмірковувати новий роман. Після чого він нагадав, що о п’ятнадцятій мене чекають в університеті. Маріароза тут була ні до чого, цю зустріч з групою студентів організувало мені через свої канали видавництво. «Коли я туди прийду, – спитала я, – до кого мені звернутися?» Мій поважний співбесідник з гордістю мовив: «При вході вас чекатиме мій син».

Я забрала з видавництва багаж і пішла в готель. Там я затрималась ненадовго, знову вийшла й подалася в університет. Стояла нестерпна спека; я опинилась посеред строкатих плакатів, червоних прапорів і емблем народів, що борються за свободу, оголошень про різні ініціативи, а насамперед посеред сильного галасу, сміху й повсюдного збудження. Я потинялася там трохи, дивлячись, чи ніхто не подає мені якогось знаку. Пригадую, як на мене налетів якийсь чорнявий молодик: він втратив рівновагу, але втримався на ногах і помчав вулицею, немов тікаючи від когось, хоч за ним ніхто не гнався. Пригадую самотній, надзвичайно чистий звук сурми, який пронизував задушливе повітря. Пригадую якусь дівчину, маленьку білявку, яка з гуркотом тягла за собою ланцюг з великою колодкою на кінці і невідомо до кого заклопотано кричала: «Уже йду!» Усе це я пам’ятаю, бо чекаючи, аж доки хтось мене впізнає і підійде, я дістала блокнот і почала все занотовувати, щоб підбадьорити себе. Але минуло півгодини, а до мене ніхто не підійшов. Тоді я уважно оглянула плакати й оголошення, сподіваючись побачити там своє ім’я або назву роману. Даремно. Я знервувалася й відкинула думку спитати в когось зі студентів: мені було соромно згадувати про обговорення своєї книжки в місці, де на приліплених до стін аркушах йшлося про набагато важливіші теми. Мене болісно розривали два протилежні почуття: сильна симпатія до всіх цих хлопців і дівчат, які метушилися й репетували, забувши про всяку дисципліну, та страхом, що безлад, від якого я тікала змалечку, саме зараз і саме тут знов заволодіє мною