Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

складну задачу, яку він сам придумав. Ми з Джильйолою довгий час намагалися її розв’язати, але даремно. Ліла, як завжди, примружила очі від напруги, задумалася. Вона здалася останньою. Сказала несміло, що було на неї геть не схоже, що в тієї задачі немає рішення, бо там якась помилка в умові, але вона не знала, яка саме. Що тут почалося! Олів’єро чистила її на всі лади. Я дивилася на Лілу, яка стояла біля дошки сама-самісінька, з крейдою в руці, бліда, під градом образ, що лилися на неї. Я відчувала її страждання, не могла дивитися на її нижню губу, що тремтіла від стримуваних сліз, і сама ледве не плакала.

Наприкінці Олів’єро завершила крижаним тоном:

— Якщо не можеш розв’язати задачу, не треба казати, що задача неправильна. Слід визнати: я не в змозі її вирішити.

Директор не промовив ні слова. Якщо я добре пам’ятаю, на цьому шкільний день і закінчився.

  16

Незадовго до випускного екзамену початкової школи Ліла підбурила мене до ще одного вчинку, на який би я сама ніколи не зважилася. Одного дня ми вирішили прогуляти школу і вийти за межі нашого району.

Такого ще не бувало. Скільки я себе пам’ятала, я ніколи не відходила далеко від наших чотириповерхових будинків, площі двору, приходської церкви, скверу, і в мене ніколи не виникало бажання цього зробити. По залізниці за районом без упину мчали потяги, по трасі снували туди-сюди вантажівки, але мені навіть на думку не спадало поцікавитися про себе, чи запитати у батька та в матері: куди їдуть автівки, вантажівки, потяги, до якого міста, у який світ?

Ліла теж ніколи не виявляла особливої зацікавленості, але того разу вона продумала все. Вона наказала мені, щоб я сказала матері, що після школи ми всі разом ідемо до вчительки додому на святкування закінчення навчального року, і хоча я й намагалася нагадати їй про те, що вчителі ніколи не запрошували нас додому на такі святкування, вона відповіла, що саме тому треба так сказати. Так ця подія видалась би настільки незвичною, що ні в кого з батьків не вистачило б духу піти до школи, щоб поцікавитися, чи це правда. Я довірилася їй, як завжди, і все пройшло саме так, як вона запланувала. У мене вдома всі мені повірили, не лише батько і молодші брати й сестра, а й мати.

Вночі напередодні я не могла заснути. Що було там, за межами району, за його добре відомим нам периметром? Поза будинками району виднівся пагорб, порослий деревами, а ще — кілька будівель уздовж блискучої колії залізничного полотна. Перед будинками, з іншого боку траси, тягнулася ґрунтова, вся в ямах, дорога, що огинала ставки. Праворуч, якщо вийти через ворота, розляглися поля, без єдиного деревця, під широким безмежним небом. Ліворуч був тунель на три отвори, але якщо видертися на залізничний насип, то погожого дня з того боку можна було роздивитися — поза густою рослинністю, будинками та огорожами з туфу — далеку блакитну гору з двома вершинами — нижчою та вищою: то був вулкан Везувій.

Але ніщо з того, що було у нас перед очима щодня, чи з того, що можна було побачити, вилізши на згірок, не справляло на нас особливого враження. Ми так звикли упевнено розповідати у школі про те, чого ніколи не бачили, а лише читали в підручниках, що найбільше хвилювання у нас викликало невидиме. Ліла казала, що саме у тому напрямку, де виднівся Везувій, було море. Ріно, якому колись довелося там бувати, розповідав нам, що вода в морі чиста, блакитна — просто диво. У неділю, особливо влітку та чи навіть і взимку, він бігав з друзями купатися і пообіцяв, що колись і нас візьме із собою. Звичайно, не він один бачив море, бачили його й інші з тих, кого ми знали. Якось нам про нього згадували Ніно Сарраторе та його сестра Маріза таким тоном, немовби для них було нормою інколи ходити їсти бублики та морепродукти. Джильйола Спаньйоло теж побувала на морі. Їй, Ніно, Марізі пощастило, бо їхні батьки могли повезти своїх дітей погуляти десь інде, а не лише у сквер перед церквою. Наші — ні: не мали часу, не мали грошей, не мали охоти. Правда, десь, у якомусь далекому куточку моєї пам’яті, жевріла згадка про море; мати казала мені, що возила мене туди, коли я була ще зовсім маленькою, а їй треба було лікувати хвору ногу пісочними ваннами. Та до матері в мене було мало довіри, тому Лілі, яка про море не знала нічого, я казала, що теж не знаю про нього нічого. Отож вона вирішила зробити, як Ріно: зібратися й вирушити сама. І переконала мене піти разом з нею. Завтра.

Прокинулася я раненько, поводилася так, ніби збиралася, як завжди, до школи: хліб з молоком на сніданок, портфель, шкільний фартушок. Потім зачекала Лілу перед воротами, як і в інші дні, але замість того, щоб піти праворуч, ми перетнули трасу і вирушили ліворуч, до тунелю.

Було ще зовсім рано, але вже припікало. У повітрі відчувався запах землі та трави, що сохли на сонці. Нам довелося продиратися через високі кущі протоптаними стежинами, що вели до залізничної колії. Вибравшись до електричного стовпа, ми зняли фартушки і запхали їх собі до портфелів, які заховали в чагарнику. Потім подалися через поле, ту місцевість ми знали дуже добре, а тому мчали щодуху по схилу, що вів до входу в тунель. Отвір праворуч був таким темним, що здавався майже чорним; раніше туди, у морок, ми ніколи не забиралися. Ми взялися за руки і зайшли всередину. Тунель був дуже довгий, лише вдалині ледь виднілося світло виходу. Поступово наші очі звикли до темряви, у вухах лунко віддавався звук наших кроків, і ми могли вже розрізнити сріблисті струмочки води, що стікала по стінах, великі калюжі на землі. Незважаючи на страх, ми все ж потихеньку просувалися вперед. Тут Ліла крикнула і розсміялася, почувши, як гучною луною відбивався по тунелю її голос. Із тієї миті ми вже тільки те й робили, що вигукували — то разом, то по черзі — кричали і сміялися, сміялися і кричали — аби почути луну наших голосів. Так напруження пройшло, і почалася пригода.

У нас було попереду кілька годин вільного часу, протягом яких ніхто з наших рідних нас би не кинувся. Часто згадую те чудове відчуття свободи, початок того дня, коли ми врешті вийшли з тунелю і опинилися на прямій дорозі, якій кінця-­краю не було видно, — дорозі, яка, якщо вірити Ріно, вела прямісінько до моря. Я з радістю віддалася тому почуттю невідомого. Ту пригоду зовсім було не зрівняти з підвалом чи сходами до домівки дона Акілле. Сонце в небі ховалося за димом, у повітрі відчувався сморід від горілого. Ми довго йшли повз напіврозвалені стіни кам’яних загород, порослих бур’яном, повз низенькі будівлі, з яких лунав гомін на діалекті, інколи сигналили машини. Дорогою ми побачили коня, що потихеньку спустився з насипу і з іржанням пере­йшов дорогу. Бачили якусь молодицю, що вийшла на балкон і розчісувала волосся густим гребінцем для видалення вошей. Бачили ватагу сопливих дітей, які припинили гру, щойно нас помітили, і погрозливо поглядали у наш бік. А ще побачили якогось товстуна у майці, який вибрався з напівзруйнованого будинку, стягнув штани і виставив перед нами