read-books.club » Публіцистика » Окопні історії: фронтовий щоденник 📚 - Українською

Читати книгу - "Окопні історії: фронтовий щоденник"

122
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Окопні історії: фронтовий щоденник" автора Дмитро Степаненко. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15 16 ... 36
Перейти на сторінку:
згнила на тілі, від трусів самі резинки позалишалися.

Усіх наших побратимів, учасників оборони, було представлено до державних нагород. Начальник штабу отримав орден Богдана Хмельницького, звання полковника і підвищення в Генштаб у Києві. Ну а як же! Бойовий офіцер! Усім іншим — болт. Лише через пів року почали потроху нагороджувати вояків. В основному загиблих і поранених, і лише інколи живих та неушкоджених.

* * *

А Старшині прислали орден у госпіталь. «Новою Поштою».

Беха

Ще восени на третьому клапані в капонірчику стояла беха. Її 73-міліметрова безвідкатна гармата була чудовою підмогою в боротьбі з броньованим противником. За це екіпаж поважали. Був, правда, один недолік — беха не заводилась. У 2014 році це нікого не дивувало, головне, щоб стріляла й було куди речі поскладати. А з місця на місце її і тягачем можна перетягнути.

В останній день битви за Дебальцеве, коли героїчна оборона остаточно перетворилася на вихід з оточення, до нас прибула невеличка колона. Два танки й беха з обсмаленим гузном, зверху як мурашками обліплені людьми. Один з оточенців видався знайомим Морському.

— Братан, ти як сюди потрапив?

— На бесі приїхав.

— На своїй? Так вона ж неробоча була.

— Була. Стріляла як звичайна гармата, лише з дахом. Коли москалі уже впритул підійшли, підбили її «Мухою» в зад. Ми вогонь загасили, перевірили мотор, а він працює. Уявляєш, як сильно вона не хотіла ворогам до рук потрапити? Відходили на ній, по дорозі ще чоловік двадцять на броню назбирали і всі живі-здорові з оточення вихопилися.

Невиконання наказу

По Дебальцівському плацдарму оголосили наказ: покинути пошкоджену техніку на позиціях і відходити з оточення. Цілої техніки залишилося мало, а відходити пішки під обстрілом — вірна смерть, до того ж із дальніх блокпостів треба було пройти кілометрів п’ятнадцять. А зброя? А бронежилети? А поранені? Обліплений бійцями транспорт нагадував мурашники.

Двадцятитрирічний лейтенант, командир танка, закинув за плечі автомат, зітхнув і разом з екіпажем почимчикував через кущі до траси. Шкода, звичайно, техніку сєпарам залишати, але в бою танчику заклинило башту, і вона не поверталася. Пройшли якийсь кілометр, побачили забиту відступаючими дорогу і засумнівалися. Лейтенант повернувся, завів танка і рушив на вихід. Дорогою назбирав на броню біля тридцяти відступаючих. Хтось відстав від своїх, хтось заблукав, хтось після бою сам залишився. По дорозі танчик із мурашником на броні кілька разів потрапляв під обстріли. Десант зіскакував на землю і перебігав небезпечні ділянки, ховаючись за бронею. Кілька чоловік у цих засідках таки втратили. Коли ставало зовсім тяжко, танчик розвертався усім корпусом у бік ворога й огризався гарматою та кулеметом. Так і вибралися з котла та прибилися до нашого табору.

Альтернативна історія

У наш намет теж забилося шість чи сім вояків однієї з рот Дебальцівського гарнізону. Прибульці відіспалися, від’їлися, знайшли дешевий самогон і завели нескінченну шарманку на тему «як ми воювали».

— Нас так довбашили! — заводив хтось один із них.

— Да, там так жорстоко довбашили, — негайно підтримував його синій хор.

Чи то вони намагалися викликати у нас співчуття і розкрутити на випивку, чи то виправдовували власний аватаризм і свого зариганого командира. Власник пікового «адреналінового» запаху, майор квасив не просихаючи, навіть до лазні не мав коли сходити, зате завивав найбільше.

Врешті наша гостинність вичерпалася, і слідом за черговим нападом одноманітного виття прозвучало запитання:

— А ви у цей час що робили?

— Нас так довбашили…

— Це вже всі чули. А ви? Хоча б відповідь давали?

— Там так довбашили…

— Не чіпайте цю сцикопіхоту, — махнув рукою Мічман, — нічого вони не розкажуть, бо просиділи під землею. Це із сусідньої позиції компанія. Ми з одного боку від траси оборону тримали, а вони з іншого. Лише починається якась перестрілка, ховаються в бліндажі і нічичирк. На переїзд кацапський танчик виїхав і почав їхню техніку кулеметом розстрілювати: таблетка, шишарік, маталига, беха. Я їм по рації кажу: «Вийдіть хтось, хоча б із мухи у сторону танка стрельніть. У танкістів яйця не сталеві, злякаються і втечуть». Ні один носа з нори не випхав. Сорок чоловік! Усю техніку втратили, а відходили потім з котла на нашій.

— А коли додому дзвонять — кожен мінімум Кіборг.

— Дебальцівський плацдарм — це вже майже легенда. Справжніх Героїв поховають, а деякі аватари ще років п’ятдесят будуть розказувати, що їх покинули командири, як їх там «довбашили» і як вони мужньо трималися до останнього патрона.

Зайвий танк

Беху і першого танка забрали представники частин, а інший танк колони взагалі виявився нічийним. Вояки, які відходили з оточення пішки, підібрали його на трасі. Добралися до нас, кинули і розбрелися по наметах. Наше спостережливе керівництво всього через кілька днів помітило безгоспну техніку біля їдальні і вирішило використати її по-розумному.

— А де танк? — розвівши руками, запитав сам у себе, але вголос, заступник командира бригади.

— Який танк, товаришу підполковнику? — неначе вродився поряд капітан-підлабузник.

— Отут-о, ще вчора стояв.

— Так е-е-е… Приїхали з N-ської бригади і забрали, то ж їхній був, — проявив інформованість капітан.

— Не той, інший. Ще один був. Зайвий. А тепер зник, — і вже двоє витріщилися на сліди від траків у багнюці, неначе сподіваючись узяти слід за відбитками і відшукати пропажу.

— КПП, ви сьогодні танк із бригади випускали? — витягнув з кишені рацію підполковник.

— Ні.

— А попередня зміна?

— Теж ні. Без наказу зі штабу жодна одиниця техніки з території виїхати не може. Не те що цілий танк, — грамотно відмазалися чергові по шлагбауму.

— Один зайвий танк був, і той пропав. Містика якась, — задумливо протягнув заступник комбрига, проводячи поглядом ворону, що пролітала над головами, і струснув головою. — Та ні. Не може бути.

За день перед цим.

На одному з постів, котрі охороняли периметр бригади, хлопці вирішили, що їм просто вкрай необхідно посилити вогневу міць двох своїх автоматів танковою гарматою і важким кулеметом. Солдати, на відміну від керівництва, з першого дня знали, що танчик нічий. Отже, ніхто його не шукатиме. Головне, першими лапу накласти. На КПП того дня чергували вояки з їхнього ж підрозділу і випустили техніку за ворота без запитань. Танчик загнали в ярок у лісосмузі біля поста, повернули гармату в бік противника і старанно замаскували. А наступного ранку на КПП заступив інший підрозділ. Все. Тепер танчика жоден детектив не знайде по такій багнюці. Собаки теж по воді не дуже слід тримають, а смердючу бронетехніку вони навіть нюхати відмовляються.

Розкрили таємницю випадково, і то лише тому,

1 ... 14 15 16 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Окопні історії: фронтовий щоденник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Окопні історії: фронтовий щоденник"