Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

Навіть ридання прекрасної Сент-Ів, яка вмирає з відчаю, бо вона віддала все, що називають честю, щоб урятувати свого коханого, не викликають ні в кого сліз. Усі ці повісті Вольтера розповідають про катастрофи, але з точки зору «раціо»; а їхній «темп» настільки швидкий, що не встигаєш навіть посумувати. Хоч престіссімо недоречне ні в траурному марші, ні в «Реквіємі», ці ефекти — і престіссімо, і алегретто — особливо полюбляє Вольтер.

Під цю несамовиту музику рухаються маріонетки. Вольтеру подобається виводити на сцену священнослужителів, яких він називає магами, суддів, котрих іменує муфтіями, фінансистів, інквізиторів, простодушних і філософів. У нього було кілька запеклих ворогів, які з’являлися в кожному його романі під новою маскою. Щодо жінок, то Вольтер їх не надто поважав. Коли вірити йому, вони тільки й мріють про кохання гарного, молодого, щедрого чоловіка, та, за своєю натурою продажні і боягузливі, поступаються, бажаючи збагатіти або врятувати життя, і старезному інквізитору, і солдату. Вони непостійні і ладні відрізати носа в померлого чоловіка, якого оплакують найгіркішими слізьми, щоб вилікувати нового коханця. Втім, Вольтер не гудить їх за це.

Те, що по-справжньому об’єднує повісті Вольтера, — це його філософія. Про неї говорили як про «повний хаос ясних думок», в цілому безладних. Фаге[40] закидає Вольтеру те, що, все розглянувши і вивчивши, він нічого свого не додав. «Хто ж він — оптиміст чи песиміст? У що вірить він — у свободу вибору або у фатум? Чи вірить у безсмертя душі? Чи вірить у бога? Заперечує він метафізику повністю і є до певної міри агностиком або заперечує її лише де в чому; іншими словами, чи не метафізик він? Я вимагаю — відповісти, так чи ні — з усією точністю, оцінюючи кожний твір».

І це справедливо. У Вольтера можна знайти все, але й протилежне всьому цьому. Та хаос відразу перетворюється на порядок, коли зіставити з часом його уявні суперечності. Філософія Вольтера змінювалася протягом його життя, як це буває майже з усіма людьми: «Видіння Бабука» і «Задіг» були написані в той час, коли доля усміхалася Вольтеру; він почував підтримку з боку мадам де Помпадур[41], а отже, і більшої частини двору; усі королі Європи запрошували його; мадам дю Шатле кохала його, дбала про нього, забезпечила йому незалежність. Він ладен був вважати життя терпимим, ось чому заключні розділи «Бабука» досить поблажливі.

«Слід покарати Персеполіс чи зруйнувати його?» — питає в Бабука геній Ітюріель. Бабук байдуже спостерігає місто. Він присутній під час кровопролитного бою, де солдати і з того, і з другого боку не розуміють, чому вони вбивають і гинуть самі. Але ця битва демонструє і численні приклади мужності і людяності. Він входить у Персеполіс, де бачить обірваних, потворних людей; храми, де ховають мертвих під звуки пронизливих, безладних голосів; жінок легкої поведінки, до яких залицяються судові чиновники. Та, продовжуючи свій шлях, Бабук бачить і інші, гарніші храми, і розумний, чемний народ, чесний у торговельних справах, який глибоко шанує свого короля. Досить швидко починає він любити це місто, іноді лихомовне, легковажне, але разом з тим тихе, гарне і розумне. І коли він розповідає про все генію Ітюріелю, той вирішує не пробувати навіть поліпшувати Персеполіс, а «лишати світу йти, як він іде, бо коли все й не так добре, то в усякому разі терпиме».

У «Задігу» Вольтер сягає глибше. Шляхом мудрих притч він показує, що з нашого боку було б зухвалістю твердити, ніби світ поганий тільки тому, що ми бачимо деякі його хиби. Ми не знаємо майбутнього, не знаємо того, що уявні помилки Творця — запорука нашого спасіння. «Немає, — говорить ангел Задігу, — такого зла, яке не породжувало б добро. — А що, — сказав Задіг, — коли було б тільки добро і не було зла? — Тоді, — відповідав ангел Ієзрад, — цей світ був би іншим світом; зв’язок подій визначив би інший премудрий порядок. Але цей інший, довершений порядок можливий тільки там, де вічно перебуває верховна істота…» Висновок, який не можна вважати неспростовним; бо коли бог добрий, то чому ж він не створив світ за цим безсмертним і довершеним зразком? Коли він всемогутній, то чому, створюючи світ, не позбавив його страждань?

Вольтер був досить розумний, щоб не ставити собі такі питання. Але в «Мікромегасі» він розвіює ілюзії. Мікромегас, житель Сіріуса, відбуває у супроводі одного з жителів Сатурна у подорож по планетах. Одного разу велетень потрапляє на Землю, де знаходить майже невидимі мікроскопічні істоти. Він дуже здивований, почувши, що ці атоми розмовляють одне з одним, і обурений їх безмежною зарозумілістю. І тут одна з цих маленьких комашок у квадратному ковпачку каже Мікромегасу, що «їй відомі всі таємниці буття, бо все це викладено у «Зведенні» Фоми Аквіната»[42]. «Вона зміряла очима обох жителів небес і оголосила їм, що їх власні особи, їхні світи, їхні сонця і їхні зірки — все було створено тільки для людини». Ці слова викликають у нього гомеричний регіт.

Сміх Мікромегаса — це сміх самого Вольтера. Людина скаржиться, бачачи світ погано влаштованим. Але погано влаштованим для кого? Для людини, яка у неосяжному плані Всесвіту — лише нікому не потрібна пліснява. Мабуть, все, що в цьому світі нам здається нікчемністю або помилкою, в іншому плані має глибоку підставу. Пліснява трохи страждає, але десь у Всесвіті велетні, могутні духом, живуть майже божественним життям. Така відповідь на проблему зла. Вона не дуже задовольняє, бо можна було б і не створювати плісняви, але тоді ні до чого був би й вищий божественний порядок.

Але «Мікромегас» ще відносно оптимістичний, бо олюднені комахи такі смішні, коли роблять спробу говорити про філософію. Вони викликають подив небесних візитерів, коли, використовуючи свої знання, — безпомилково вимірюють зріст Мікромегаса або відстань від Землі до Сіріуса. Те, що ці майже невидимі комашки так глибоко прозирнули у таємниці Всесвіту, випадковим витвором якого вони є, уже заслуговувало захоплення у часи Вольтера і ще сильніше вразило б Мікромегаса, якби він мандрував у наші дні. Паскаль і Бекон[43] вже висловлювали аналогічну думку. Людина — це тільки комашка, але вона керує світом і сама йому підкоряється. Її смішні риси спокутуються її розумом.

Таким є другий Вольтер — творець повістей. Третій Вольтер сумніший, бо зрозумів, що людина не тільки смішна, а й дуже зла. У письменника було особисте горе. Мадам дю Шатле зрадила його з його кращим другом і, завагітнівши від Сен-Ламбера[44], померла