Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Просто відкриймо вогонь, — запропонував Чаґхань.

Бадзі недовірливо глянув на нього.

— Послухай, я не знаю, скільки часу ти провів у морі, але коли бачиш чужоземний військовий корабель без яких-небудь знаків і вказівок щодо того, чи є в нього допоміжний флот, найкращим рішенням не буде «просто відкриймо вогонь».

— А чому? — запитав Чаґхань. — Ти ж сам сказав: цей корабель не може бути дружнім.

— Але це не означає, що він шукає бою.

Жамса переводив погляд із Чаґханя на Бадзі і назад, поки вони говорили. Він скидався на спантеличене пташеня.

— Не стріляти, — квапливо сказала йому Жинь. — Принаймні доки не дізнаємося, хто це.

Тепер корабель підійшов до них достатньо близько, щоб вона могла розрізнити вигравіювані літери на борту. «Баклан». Вона переглянула перелік кораблів «Червоних лахмітників», які прибували в Анькхілуунь. Цієї назви у списку не було.

— Ви це бачите? — Жамса знову глянув у підзорну трубу.

— Що це в дідька таке?

— Га? — Жинь не розуміла, що стурбувало Жамсу. Вона не бачила озброєних загонів. Чи бодай команди в якійсь формі.

А потім збагнула, що саме це й неправильно.

Вона взагалі не бачила нікого на борту.

Ніхто не стояв біля штурвала. Ніхто не веслував. «Баклан» був уже достатньо близько, щоб усі бачили порожні палуби.

— Це неможливо, — озвався Жамса. — Як же вони приводять його в рух?

Жинь перехилилася через борт корабля й вигукнула:

— Аратшо! Різко повертай праворуч.

Аратша підкорився, змінюючи їхній курс швидше, аніж міг зробити будь-який інший весловий корабель. Але чужоземне судно майже миттєво змінило напрямок, щоб лягти на їхній курс, заклавши абсурдно точний поворот. Корабель був швидкий, надто швидкий. Навіть попри те, що Аратша розганяв «Каракал», «Баклан» легко витримував його темп.

Через кілька секунд він майже наздогнав їх. І виходив на паралель. Хто б то не був, він намірився взяти їх на абордаж.

— Це корабель-примара, — проскиглив Жамса.

— Не будь дурнем, — озвався Бадзі.

— Ну тоді в них є шаман. Чаґхань має рацію, нам варто стріляти.

Вони безнадійно глянули на Жинь, щоб вона підтвердила наказ. Жинь розкрила була рота, але вже наступної миті повітря розітнув гуркіт і «Каракал» під їхніми ногами добряче трусонуло.

— Ти досі сумніваєшся, що це вороже судно? — запитав Чаґхань.

— Вогонь! — відповіла Жинь.

Жамса кинувся в трюми, щоб запалити підривник. Через декілька секунд низка вибухів струснула «Каракал» — то одна за одною спрацьовували бічні гармати. Розжарені металеві ядра пролітали над водою, лишаючи яскраві помаранчеві сліди, але замість того, щоб пробити борт «Баклана», вони лише відскочили від металевої обшивки. Військовий корабель заледве похитнувся від ударів.

Тим часом «Каракал» небезпечно накренився на правий борт. Жинь зазирнула за край — корпус був пошкоджений. І хоча вона майже нічого не знала про кораблі, та подумала, що це судно навряд чи довго втримається на плаву.

Жинь ледь чутно вилаялася. Вони мусять дістатися узбережжя на одній з рятувальних шлюпок. За умови, що «Баклан» не порішить їх раніше.

Жинь чула, як у трюмах тупоче Жамса, намагаючись перезарядити гармати. Над головою просвистіли стріли — люб’язність від Цари, — але вони марно стукотіли об боки військового кораб­ля. Цара не мала цілі — на палубі не було ані команди, ані лучників. Хто б то не був, лучники йому були не потрібні, бо ж на кораблі стояв цілий ряд гармат, достатньо потужних, щоб за лічені хвилини рознести «Каракал» на друзки.

— Зібратися докупи! — крикнула Жинь.

У них менша вогнева міць, менша маневреність. Єдиний їхній шанс на перемогу — зійти на борт того корабля й викурити команду.

— Аратшо! Перенеси мене на той корабель!

Але ніхто не ворухнувся.

«Каракал» байдуже колихався на хвилях.

— Аратшо!

Відповіді не було. Жинь вилізла на поруччя й нахилилася, щоб зазирнути через борт. Вона побачила дивний потік якоїсь чорної речовини, немовби хмара диму курилася під водою. Кров? Але в Аратші не йшла кров, принаймні коли він був у водній подобі. І хмара надто темна, щоб бути кров’ю.

Ні. Вона скидалася на чорнило.

Над головою в Жинь просвистіла куля. Вона швидко пригнулася. Перед нею у воду поцілив залп. З місця вибуху виринула ще одна хмара чорноти.

Це й справді було чорнило.

Вони стріляли чорнильними кулями у воду. Зумисне. Нападники знали, що в Цике є водяний шаман, і свідомо засліпили Аратшу, бо знали, хто він.

У Жинь поважчало в грудях. Це не випадковий напад. Військовий корабель цілився в них і наче знав, на що вони здатні. Це добре спланована і прорахована засідка.

Моаґ їх видала.

У повітрі просвистіла ще серія пострілів, цього разу вони поцілили в палубу. Жинь пригнулася, приготувавшись до вибуху, але його не було. Вона розплющила очі. Відстрочений вибух?

Але човен не струсонуло вибуховою хвилею. Натомість зі снарядів вирвалася хмара чорного диму, розходячись зі страхітливою швидкістю. Жинь навіть не спробувала втекти. Дим за лічені секунди накрив усю палубу.

Це була страшенно задушлива димова завіса. Жинь намагалася втягти повітря, але не виходило, немов її горло закрилося, немов хтось пришпилив її до стіни за шию. Жинь позадкувала, затуляючи рота. Вона щось відчувала в повітрі, нудотно солодке і страшенно знайоме.

Опіум.

«Вони знають, хто ми. І знають наші слабкості».

Суні та Бадзі впали навколішки, зовсім одурманені. Де б не була Цара, вона перестала стріляти. Крізь дим Жинь могла розгледіти лише обм’яклі постаті Жамси й Чаґханя. На ногах лишалася тільки вона, шалено кашляючи і слабко шкрябаючи себе по горлі.

Вона стільки разів курила опіум, що тепер знала всі фази. Це лише справа часу.

Спершу з’являється запаморочливе відчуття, вкупі з незбагненною ейфорією.

А потім оніміння, не менш приємне.

А потім — порожнеча.

Руки в Жинь пекло так, ніби вона засунула їх у вулик. У роті відчувався смак деревного вугілля. Вона спробувала зібрати вдосталь слини, щоб змочити пересохле горло, і заледве спромоглася сплюнути грудки слизу. Жинь змусила себе розтулити повіки.

Від раптового різкого світла очі засльозились, і їй довелося кілька разів кліпнути, щоб глянути вгору.

Її прив’язали до щогли, закинувши руки над головою. Вона порухала пальцями. І не відчула їх. Ноги також зв’язали, ще й так міцно, що вона не могла їх навіть зігнути.

— Приходить до тями, — почувся голос Бадзі.

Жинь витягла шию, але все одно не змогла побачити його. Коли вона повернула голову, то раптом відчула різке запаморочення. Навіть прив’язана, вона почувалася так, немовби пливе. Коли дивилася вгору чи вниз, з’являлося страшне відчуття падіння. Жинь міцно замружилася.

— Бадзі? Де ти?

— Позаду тебе, — сказав він. — З іншого боку… щогли.

Його слова заледве можна було зрозуміти через протяжну вимову.

— А інші? — запитала вона.

— Усі тут, — озвався Жамса з іншого боку. — Аратша он у тій діжці.

Жинь спробувала вирівнятися.

— Зачекайте, чи може він…

— Не вийде. Вони запечатали віко. Добре, що йому не треба дихати.

Певно, Жамса смикав руками, натягуючи мотузку, бо Жинь відчула, як її пута болісно затяглися навколо зап’ястків.

— Припини, — сказала вона.

— Вибач.

—