Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зразу ж у хвилю своєї появи печиво замикали в креденсі. Особливо це стосувалося коржів, які чекали свого часу, коли їх перемастять і оздоблять, а що пекли все це впродовж кількох днів, то запахи, які долинали звідти, не давали мені спокою. Тому найбільшою моєю мрією було відшукати казкового ключа й відімкнути креденса, і я справді намагався знайти його, але пошуки мої були марні. Тоді я вдався до хитрощів.
Задня стінка креденса була з фанери, прибита маленькими цвяшками, а що креденс стояв не упритул до стіни, а впирався в плінтус, то залишалася цілком пристойна щілина між фанерою і стіною. Одного разу, коли дідусь і бабуся подалися разом на базар і лишили мене самого, я підважив фанеру, просунув руку і намацав вергуни. Одного за другим я порятував їх від того мороку, в якому вони гибіли, і видобув на світ Божий, сховавши під своїм ліжком. Наступного дня, ставлячи в креденс чергового пляцка, мама зауважила, що вергунів малувато, і вчинила алярм. Сімейна нарада одноголосно визначила, що причиною тут миші, тато з дідом відразу заходилися ставити полапки. Причому тато свої, а дідо свої. Справа в тому, що дідусь майстрував полапки сам, але тато чомусь їм не довіряв і ставив куповані в магазині. І ті, і ті полапки справлялися із завданням цілком добре, але мисливці ніколи не могли дійти згоди, котра ліпша.
Та як на те мишей на ту пору в нас у хаті не водилося, і я почав гарячково роздумувати, як врятувати ситуацію, і не намислив нічого мудрішого, як спробувати випросити мишу в сусідів. Син пана Суслика, малий шмаркатий Ясьо, зачувши, чого я потребую, відразу поцікавився:
– А со дас?
– Жука з рогами в пуделочку.
– Насо мені зук з рлогами в пуделоцку? Со я його – буду їв? А насо тобі миска?
– То не мені, а бабці. Вона мишку висушить, розітре на порошок і буде ним лікувати падачку. Може, я тобі винесу кєцик хліба зі смальцем і шкварками?
– Два кєцики, – сказав Ясьо.
– Я не зможу винести аж два кєцики, бо шо я бабі скажу?
– Тоді не дістанес миски.
– Та ж ви їх все одно повикидаєте на смітник.
– Нє, Мацько з’їсть. Знаєс, як він мисок любить?
– Добре, дістанеш кєцик і одну мандаринку.
Мандаринок Ясьо в житті не бачив, але чув про них, і очка в нього відразу зблиснули щастям.
– Давай, неси… – та не встиг я ще й на пару кроків відбігти, як він мене спинив: – Юрлик! Візьми дві мандарлинки, я тобі дві миски дам!
Дві миші – не одна. Понадто, що й дві полапки було наставлено, і якби мишу на ранок знайшли в чиїсь одній, то це могло б загострити ситуацію.
Мандаринки лежали нагорі в креденсі, і їх від мене не ховали, бо то були саме такі мандаринки, яких я не любив – солодкі. А я любив кислі. Я сховав дві до кишені. Потім я попросив бабцю насмарувати мені хліба шкварками, прихопив картонне пуделочко і побіг знову до Яся. Ясьо сидів на сходах і бавився здохлою вороною.
– Юрлик, а хоцес ворлону? Цотирли мандарлинки! То як задурлно.
– Нашо мені твоя здохла ворона?
– Бабцю напудис. Покладес їй на крлісло, вона сяде і – як закрлицить! Знаєс, скільки сміху буде? А цо такий кєцик тоненький? Я люблю, сцоб грлубий був. А ворлону, Юрлик, мозна так само висусити, рлозтерлти на порлосок і пані Зуковській підсипати до зупи.
– Ти спочатку мишей покажи.
Ясьо запхав руку в кишеню курточки і витяг двох нещасних худющих мишенят. Кожне з них мало перебитого полапкою хребта, а на кінчиках носиків червоніли крапельки крови.
– Миски – перлса кляса!
Я наставив пуделочко, і мишенята скотилися з долоні Яся на дно пуделочка, потім та сама долоня взяла кєцик хліба і відразу ж відправила його до писка. Мандаринки я поклав біля ворони і рушив до хати.
– Завтрла будуть свізі миски, – сказав Ясьо, плямкаючи. – Прлиходь.
Далі настала відповідальна хвиля – яким чином мишок покласти у полапки. Та щілина, якою я добував вергуни була надто вузька, аби можна було витягти через неї полапки. Та коли врешті бабуся подалася до магазину, а дідусь заходився біля кролів у сараї, я знайшов спосіб. Понад дверцятами креденса було дві шухляди. Одну з них я витяг повністю, опустив на підлогу, і перед моїми очима відкрився весь казковий світ ласощів. На мить я забув, по що заліз до креденса, і рука моя вже потяглася, було, до коржика, але я вчасно схаменувся і витяг першу полапку. Я поклав її на підлогу, вдарив по ній паличкою, і полапка затраснулася з таким виляском аж підскочила й перевернулася. Підняти металеву скобу і запхати під неї мишку виявилося непростою справою, і мої маленькі пальчики з цим ділом ніколи б не дали ради. Тоді я наступив на край полапки ногою і підважив скобу паличкою. З дідовою полапкою я так і не зміг упоратися і поклав мишку поруч, буцім вона від удару відскочила.
Увечері мама відчинила креденса і побачила аж двох мишок.
– Ага, – втішилася вона. – Таки попалися!
А наступного дня у двері пролунав стукіт. Бабця відчинила. На порозі стояв Ясьо з цілою гірляндою мишок, насилених на жилку.
– Миски! – радісно сповістив Ясьо. – Я їх з цілої вулиці позбирлав.
– А то нащо ти сюди їх приволік? – обурилася бабуся. – Ану забирай то свиньство!
– Пані Сяню, та то миски! Ви їх висусите, рлозітрлете на порлох і будете лікували падацку. А мені два кєцики хліба зі смальцем і п’ять мандарлинок.
– То ти, шибенику, таке видумав? – гукнула до мене бабуся. – Щоби я падачку мишами лікувала? Я тобі що – відьма? – І знову до Яся: – Ану язда мені з хати! Занеси той скарб своїй мамі, най тобі голову полікує!
– Та, пані Сяню, вцола були такі дві мацьопуські миски, і ви взяли, а нині ціла купа таких великих мисок, а ви не хоцете!
Але бабуся вже не бажала слухати і, виштовхавши Яся, затраснула двері. Я стояв, потупивши очі.
– Ага, – сказала бабуся, – то от які то мишки в креденсі ґрасували!
Довелося признатися у свому гріхові.
– Бабусю, я вас буду слухати цілий тиждень, якщо ви мамі не розкажете, – закінчив я свою сповідь.
– Два тижні! – сказала бабуся.
І я скорився.
3Апогей приготування до свята наставав у день Святого вечора. Цього дня ліпили вареники з картоплею, капустою, вушка з грибами для борщу, крутили голубці з тертої бульби, а я пильно рахував кількість страв на столі, аби не було менше дванадцяти. До мого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.