Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"

Ой гоп через тин -

Не всіх міряй на аршин...

Тут тобі різкий перехід... Але коли буде третя строчка, повинна ж бути і четверта, бо з яким же її бісом зримувать? Треба буде писати четверту строчку, а це не те, що плюнуть кому-небудь у вічі. Це ціла праця, і невідомо, чи від неї покращає твір, чи, може, попсується... [...] Хіба у нього одна мисль завжди виливається з другої і не плига через цілі гори других мислей?! Дмитро Дмитрович дозволив же своїй думці переплигнути через невеличкий «тин».

Дмитро Дмитрович одіслав його в якийсь часопис, просив одповідати йому не гаючись, але до цього часу він не одержав відповіді.

«Тепер не все друкують, більшість забороняють. Може, і мій твір, з першого погляду, невинний, навів цензора на безліч різних думок? І справді,- мислив Дмитро Дмитрович,- мій твір примушує людину замислитись взагалі над життям».

НЕ ДО ПІСЕНЬ МЕНІ: ТРЕМТЯТЬ НА ВІЯХ СЛЬОЗИ...

Сонце виглянуло! Теплом і ласкою глянуло на землю - і стали танути сніги, і стали зітхати крижані груди у річки.

Струмки побігли... як сизі голуби затуркотіли, засміялись.

Ось-ось задзвонять жайворонки про радість, про щастя, про весну. І забилось серце, і любим, несказанно любим здався мені ясний та широкий світ.

Я з поля дивлюся на його.

Чом же мої руки не простуються до сонця, чом мої груди не дихають легко, який камінь лежить на моїй душі, які щемки стискують моє серце?! І очі мої спинились на місті, і думка спалила мій мозок.

Бідна людино! Не для тебе розквітне весна, не для тебе защебечуть жайворонки і заспівають солов’ї. Не для тебе пахнутимуть квітки і колихатимуться дерева. Не для тебе срібним морем сяйва розіллються ночі, оздобляться ніжними барвами хмари, розступиться небо глибоке.

Природа і ти, людино, не зіллєтесь у згоді, в гармонії.

О, правда, і там, у природі, єсть орли, які б’ються в повітрі до смерті, але... вільні й рівні. І там, в природі, єсть чорні хмари, які злітаються й б’ються, й брязкотом зброї усю землю лякають, але в тій борні єсть краса.

...Бідний люд, обернутий у бидло, захтів розмовлять про розкоші життя.

У вічного духу людського приборкані крила знов стали немов відростати. Хто ж, маючи крила, не прагне в повітря і безмір?

Хворі, здавлені ярмами груди, вільно схотіли зітхати.

Заслані ніччю, туманами очі вгледіли здалеку сонце і більше без нього вже жить не змогли.

Обрії дивні розкрились...

«Волі, життя нам!» - скрізь по містах закричали.

«Хліба... хоть хліба...» - як стогін глухий і сумний, розітнулось по селах.

Камінь і кулі в одмову.

Кров’ю сніги облилися, матері сумно за трупами чорними мовчки пішли, діти малі й немовлята заплакали, босі й голі, бачачи батька страшного в труні.

Жінка з розпачу стратила розум і одіж на грудях своїх розірвала.

Страшно боротись одній із жагою страшною вночі - ліпше з озброєним військом, з залізом.

Люде, в кім серце живе ще тремтить, скажіть же, чи, вгледівши щастя і волю, можна забути про те?

Як же не хочуть зрозуміти цього ті, в чиїй владі і щастя, і воля!!

Крові їм хочеться, крові!..

О, хіба й досі ще нею вони не впилися?

Люде-п’яниці! Віє і жахом, і жалем від вас!

Сонце ж ласкаво так дивиться з неба на землю. Тануть сніги, і груди зітхають скутої кригою річки. Ось-ось заллються в повітрі яснім жайворонки. Не треба! Спів ваш зливається з плачем дитячим. Не падайте, срібні роси: напоєна слізьми земля. Тремтять на ній жемчуги їх, червоні рубіни, як у пишній короні східневого деспота.

Сонце, зайди, не дивися на землю, бо, спогледівши, може, не схочеш дивитись на неї ніколи.

Сонце, зайди! В стужі без тебе не буде земля: полум’ям темно-червоним пожежі осяють її.

[МИ ПОЗНАЙОМИЛИСЬ ЗОВСІМ ВИПАДКОВО…]

Ми познайомились зовсім випадково, і, звичайно, не бувати б щастю, коли б не допомогла цьому перемичка. 4 Діло було так... Ходжу я по палубі пароплава, дивлюсь-нудьгую на небо, на море, прислухаюся до розмов... Все чуже вам, нерідне... Години пливуть літами... Навкруги татари, німці, москалі... Що може бути у мене спільного з ними? Проміняв би я море на Дніпро широкий і кипариси на зелені тополі, і всіх їх - на одного українця. Ходжу я, нудьгую, дивлюсь на годинник... Години пливуть літами...

Сідаю полуднувати, коли дивний якийсь добродій з надзвичайно приємним обличчям підходе до мене, радо всміхається... «Ви не українець?» - «Українець». І ми тричі поцілувались і назвали один другого батьком. «Чи не письменник бува?» - «Письменник! І ви?» - «І я». І в той же мент ми, веселі і щасливі, розбіглись і через декілька хвилин вернулись із зшитками в руках.

«Хочете слухати?» - в один голос ми спитали один одного. І не встиг я відмовити «не хочу», як мій знайомий уже читав поему, що називалась «Селезень». То була надзвичайно цікава річ, як у нас завжди і про все говорить критика. І я з великою охотою переказав би її зміст, коли б можливо було його переказати, не передруковуючи цілою всієї поеми.

Я, звичайно, хвалив поему: «Дуже, дуже гарно і талановито написано... надзвичайно...»

На це автор почервонів, потупив очі і, дивлячись у землю, соромливо сказав: «Навіть не про людину... про селезня... За що ж хвалите?» Але своїм обов’язком я вважав похвалити... «Ви вибачте, але я повинен вам зробити деякі уваги, що відносяться до головних хиб вашого твору... Бачите... ви в одному місці пишете: «Ой ти (селезень) став удовцем. На мій погляд, народ ніколи не назове селезня удовцем». Він скаже: «Селезень гладкий, іноді клятий, коли він не вважає на хворостину і не йде в хлів».- «Так, але ж рима?» До того ж селезню ніким не заборонено хилитись щодня і щодня