Читати книгу - "Собака Баскервілів, Артур Конан Дойль"

- А я ходив до парку подивитися на людей,- сказав Баскервіль.- І все було гаразд.

- І все ж таки з вашого боку це нерозумно,- похмуро мовив Холмс, хитнувши головою.- Дуже прошу вас, сер Генрі, не виходьте з дому самі. Вас може спіткати велика біда. Чи знайшовся другий черевик?

- Ні, сер, він безслідно зник.

- Он як? Цікаво. Ну, на все добре,- додав він, коли потяг рушив від платформи.- Сер Генрі, пам’ятайте наказ з отієї давньої легенди, яку прочитав нам доктор Мортімер, і стережіться боліт у нічну годину, коли там володарюють сили зла.

Я визирнув з вікна й побачив на платформі довготелесу, худорляву постать Холмса, що стояв непорушно й дивився нам услід.

Наша подорож була недовга й приємна; я почувався якнайкраще, приглядаючись до своїх товаришів і граючись з Мортімеровим спанієлем. За кілька годин земля за вікном перетворилася з бурої на червонясту, цегла поступилася місцем гранітові, а розкішні розгороджені пасовиська, на яких руді корови скубали травичку, свідчили про тутешнє благодатне, хоч і вологе, підсоння. Молодий Баскервіль нетерпляче дививсь у вікно і раз по раз радо скрикував, упізнаючи краєвиди рідного Девоншира.

- Я півсвіту об’їздив відтоді, як виїхав звідси,- мовив він,- але все-таки, докторе Ватсоне, красивіших місць не бачив ніде.

- Я теж ніде ще не бачив девонширця, що не пишався б своїм краєм,- зауважив я.

- Річ не лише в самій місцевості, а й у породі людей,- сказав доктор Мортімер.- Одного погляду на круглий череп нашого друга досить, щоб розпізнати в ньому кельта з притаманною йому бадьорістю. Бідолашний сер Чарльз мав дуже рідкісну будову черепа - наполовину ґельську, наполовину івернійську. Але ж ви, здається, змалку не бачили Баскервіль-холла?

- Я був тринадцятирічним хлопчиськом, коли помер мій батько, й ніколи не бачив Холла, бо ми мешкали в маленькій садибі на південному узбережжі. А потім я виїхав до своїх друзів в Америку. Тут усе для мене таке ж нове, як і для доктора Ватсона, і я не можу дочекатись, коли нарешті побачу болота.

- Он як? То ваше бажання здійснилось, і ви можете вперше помилуватись на них,- мовив доктор Мортімер, показуючи на краєвид за вікном.

За зеленими квадратами пасовиськ і хвилястим краєм лісу, наче якесь казкове видиво, виринув похмурий сірий пагорб із дивною, зазубленою вершиною. Баскервіль утупив у нього свій жадібний погляд, і я зрозумів, як багато важить для нього перша зустріч із цією місцевістю, де люди його роду так довго володарювали й залишили по собі такий глибокий слід. Він сидів переді мною, в звичайнісінькому вагоні - цей чоловік у твідовому костюмі, з виразним американським акцентом, і я, роздивляючись його смагляве обличчя з правильними рисами, бачив у ньому нащадка тих непокірних, упертих людей. Його кущисті брови, чутливі ніздрі, великі карі очі видавали в ньому людину горду, сильну й відважну. Якщо на цих похмурих болотах нам судилося зустрітися з важкою й небезпечною загадкою, то заради такого товариша можна зробити все, бо він сміливо піде з тобою на будь-який ризик.

Потяг зупинився біля маленької закутньої станції, і ми висіли з вагона. За низеньким білим парканом на нас чекала коляска, запряжена парою конячок. Наш приїзд вважали тут, вочевидь, за велику подію, бо й сам начальник станції, і носильники оточили нас, пропонуючи свої послуги. Це була чудова сільська місцина, отож я здивувався, помітивши біля виходу зі станції двох вояків у темній уніформі, які, спираючись на карабіни, пильно дивились на нас. Візник, невеличкий незграбний чолов’яга, привітав сера Генрі Баскервіля, і за кілька хвилин ми вже мчали широкою дорогою. Обабіч зеленіли пасовиська, з густих садків визирали шпилясті будиночки, але попереду, за межами цього мирного, сонячного краю, на тлі вечірнього неба темнішала довга похмура смуга боліт, посеред яких здіймалися лиховісні пагорби.

Коляска звернула вбік і почала підійматися глибокими коліями, прокладеними кілька століть тому між високими насипами, порослими вогким мохом і м’ясистим хвощем. Бронзова папороть і листя ожини блищали в світлі надвечірнього сонця. Далі ми проїхали вузенький гранітний місток через потік, що з ревом плинув по сірих брилах. І дорога, й потік вилися долиною, зарослою дубками й соснами. На кожному повороті Баскервіль зачудовано скрикував, з цікавістю озираючись і засипаючи нас нескінченними запитаннями. Його очам усе здавалось казково гарним, але я не міг позбутися почуття смутку, що його навівали ці пасовиська, на яких лежала виразна печать осені. Жовте листя вкривало землю й килимом устеляло дорогу. Стукіт коліс нашої коляски поволі заглушив густий шар прілої трави; природа, здавалося, кидала свої сумні дарунки під ноги новому спадкоємцеві Баскервілів.

- Овва! А це що таке? - вигукнув доктор Мортімер.

Перед нами височіло круте узгір’я, поросле вересом,- перший вісник боліт. На його верхівці, наче статуя на п’єдесталі, застиг вершник із рушницею напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

- Хто це, Перкінсе? - спитав доктор Мортімер.

- З Принстаунської тюрми втік в’язень, сер,- відповів наш візник, обернувшись із передка.- Уже третій день шукають, на всіх шляхах і станціях повиставляли вартових, але все марно. Тутешнім фермерам це не до душі, сер, та що поробиш.

- Але ж тому, хто наведе на його слід, начебто пообіцяно п’ять фунтів.

- Так, сер, проте надія одержати п’ять фунтів мало, а те, що тобі можуть перерізати горлянку, правда. Це, бачте, не простий в’язень. Такий ні перед чим не зупиниться.

- І хто ж він?

- Селден, убивця з Нотинґ-Хіллу.

Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу за неї брався Холмс, зацікавившись небаченою жорстокістю злочину й звірячою люттю, якою були позначені всі Селденові вчинки. Судді навіть засумнівались у здоровому глузді вбивці, й через те смертну кару йому замінили ув’язненням.

Наша коляска піднялася на узгір’я, й перед нами розкинулися розлогі болота, посеред яких де-не-де стриміли самотні дольмени й кам’яні стовпи. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, у цій понурій долині, демон у людській подобі, мов дикий хижак, причаївся в норі, сповнений ненависті до людей, що прогнали його від себе. Тільки його появи бракувало, щоб посилити гнітюче враження від цього безлюдного пустища