Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

— «Більш пристойне» означає, що воно краще їздить.

Знав би ти, як ця штука може їздити… Знав би, чим вона напхана всередині…

— Ну, пробачте. Що маємо, те маємо… — вагомо відповів я та всівся за кермо.

— А те, що машина червона, не робить її більш помітною? — спитав він, сідаючи з іншого боку.

От приколупався…

— А ти завжди такий балакучий з перепою? — спитав я. Досить різко спитав, може, навіть надто різко, бо індиго замовкло і втупилося у вікно.

Чи він просто нарешті згадав, що влаштував сьогодні вночі шоу одного актора із п’яними душевними бесідами? І йому нарешті стало соромно?

Я швидко глянув на нього. Йому? Соромно? Щось не віриться. Він уже зацікавлено крутив головою, роздивляючись салон, видно, шукав, де ж я сховав усі потрібні шпигунам прибамбаси. Його безпосередність дратувала. Він узагалі дратував. Можливо, тому що все більше нагадував мені мене самого в його віці. І знову поверталася думка про зміну поколінь. Припущення, що Макс — новий Джокер, залишалося єдиним більш-менш адекватним з усіх. Вони просто випробовують його на мені, а заразом демонструють, що я таке і як я живу.

Тому і дозволяють безкарно вдиратися до мого помешкання, розпивати там спиртні напої та намагатися влізти мені в душу, тому і видають усю потрібну інформацію — нехай дитина вчиться. І дівку ту знайшли просто так — аби потренуватися на ній. Лише одного я ніяк не міг зрозуміти. Навіщо створювати таку безглузду легенду? Невже вони самі не бачать, що це — єдине можливе пояснення цієї ситуації?

Невже не розуміють, що це розумію я? А якщо розуміють, то чому б їм просто не повідомити мені про це?

А Макс? Чи знає він? І ще одне питання — чому я останнім часом так багато думаю? Чому мене турбує те, що не має турбувати? Навіщо я шукаю підводні камені там, де вони мають бути, але мені про це знати необов’язково. Мені про це знати навіть шкідливо. Я лізу на чужу територію. Треба це припиняти.

Треба зупинитися…

— Зарано, — раптом сказав Макс, дивлячись у вікно.

— Що? — перепитав я.

— Зарано приїдемо, — пояснив він, обернувся до мене й широко посміхнувся.

Вже вдруге його посмішка видалася мені не зовсім щирою.

Вона мала подвійне дно. І щось там було на цьому другому дні. Щось він хотів мені сказати. Що?

Дідько! І це я називаю Жароха параноїком?

Ми дісталися місця таки зарано. Машину залишили за квартал від будинку (треба ж було справити враження не просто бідних, а дуже бідних родичів), пройшлися пішки і все одно прийшли зарано.

— А тепер можна кави? — поцікавився Макс, поглянувши спочатку на вікна об’єкта, потім — на годинника.

Це було цікаво. Він віддав керівництво усім процесом мені, аж до таких дрібниць, як дозвіл на пиття кави. Навіщо?

Хотів подивитися, як я керуватиму?

Що ж, нехай дивиться.

— Ні, — відрізав я.

— Чому?

— Вдома треба було пити.

— Але ж ти…

— У себе вдома, індиго.

Він тяжко зітхнув, але послухався, мовчки сів на лавку.

Відкинувся назад і заплющив очі.

— Спиш? — усміхнувся я.

Макс промовчав. Не було схоже, що він спить. Він був напружений і зосереджений. Сидів так декілька секунд, потім раптом сіпнувся, розплющив очі.

— Щось не так! — він різко підскочив. — У під’їзді щось не так!

— Що? — злякався я. — Невже лампочки повикручували?

— Джокере, я серйозно. Треба перевірити.

Я позіхнув, повільно піднявся, потягнувся.

— Хутчіш! — підганяв мене Макс.

— «Хутчіш»! — передражнив я. — Між іншим, я людина вже не молода, півночі не спав, пив якусь гидо…

Він не дослухав, відмахнувся й сам побіг до під’їзду. Я неквапом рушив за ним. Хлопчик хоче погратись у героя.

У героя-екстрасенса. Не дав я йому кави попити, от він і вирішив мене поганяти…

Він зник у темряві під’їзду, і лише тоді щось штовхнуло зсередини. Здалося, ніби я й сам відчув, що щось не так.

Таке вже бувало раніше. Коли встигав вчасно повернутися й відхилитися від удару за секунду до того, як супротивник вирішував його нанести, коли шостим чуттям знаходив серед сотні вікон саме те, де сидить снайпер, коли відчував на собі погляд за мить до пострілу… Щось штовхало. І зараз — штовхнуло. Ти накручуєш себе, сказав я, але перейшов на біг.

Вже забігаючи до під’їзду, почув, як щось важко гупнуло.

Знайомий звук — непритомне тіло падає на підлогу.

Скочив у пітьму, дістаючи пістолета з кишені й спиною притискаючись до стіни. Кліпнув очима, аби звикли до темряви, й полегшено зітхнув. Тіло валялося на підлозі.

Макс присів над ним, вивертаючи кишені.

— Це що за самодіяльність? — поцікавився я.

У відповідь Макс кинув мені щось зі словами:

— Ти краще на цю самодіяльність поглянь.

Я машинально це щось зловив. Зброя. Саморобний шомпольний пістолет. Отже, ламери… Давно не мав справу з ламерами…

— Ти навіщо його вирубив? — спитав я, підходячи до тіла.

— Він хотів мене застрелити, — пожалівся Макс.

— Це ясно! — відмахнувся я. — Вирубати навіщо було? Не міг просто скрутити?

Я оглянув тіло. Справа ставала дедалі цікавішою. Жертвою нашого кровожерливого екстрасенса виявився тип, що читає у темряві. Добре хоч, що