Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

Нарешті, після тривалої боротьби з хвилями, вітром і навіть дощем я обняв стовп, як давнього друга. Якби не цей милий стовп, я давно лежав би на дні моря.

Діставшись до стовпа і міцно обхопивши його, я відчув себе так, ніби врятувався. Лежати на воді, тримаючись за нього, було неважко, хоч, звичайно, руки стомлювалися.

Якби море було зовсім спокійне, я міг би довго плавати біля стовпа, як прив'язаний човен, мабуть, аж до кінця припливу, та більше нічого мені й не хотілось. Але море було неспокійне, і це міняло справу. Правда, як тільки я доплив до стовпа, море на кілька хвилин угамувалось, і хвилі стали меншими. Я скористався з цієї щасливої обставини, щоб відпочити й віддихатись.

Це був короткий перепочинок. Знов знявся вітер, полив дощ і побігли великі хвилі, більші, ніж раніше. Спочатку мене підкинуло вгору, майже до бочки, і одразу ж потягло вниз, до каміння, потім закрутило навколо стовпа. Я виробляв такі вправи, що мені позаздрив би будь-який акробат.

Перший натиск хвиль я витримав мужньо. Знав, що борюсь за своє життя і що боротися необхідно. Та радіти не було підстав. Я відчував, що море ось-ось проковтне мене, і найгірші передчуття бентежили мою душу. Найважче було попереду. Я знав: ще кілька таких двобоїв з морем — і хвилі відірвуть мене від стовпа.

Що мені зробити, щоб утриматись на місці? Ось над чим я сушив собі голову в перервах між величезними хвилями. Якби в мене була вірьовка, я прив'язався б. Але вірьовка була для мене така ж недосяжна, як човен або зручне крісло біля дядькового каміна. Отже, думати про неї — тільки марно витрачати час. Та саме цієї миті ніби добрий дух підказав мені вихід: якщо немає вірьовки, треба замінити її чимсь іншим!

Вам хочеться дізнатися, що я придумав? Зараз почуєте.

На мені була простора куртка з рубчастого плису. Коли я був хлопчиком, такий одяг носили діти простих людей. Поки не померла мати, я одягав цю куртку тільки в будень, а тепер не розлучався з нею і в свята. Не будемо применшувати цінності цієї куртки. Пізніше я носив гарний одяг з найкращого й найтоншого сукна, яке тільки могли виробити ткацькі верстати Західної Англії, але та плисова куртка дорожча для мене за всі мої вбрання. Здається, можна сказати, що я завдячую їй життям.

Так от, на куртці був ряд ґудзиків — не теперішніх крихких з рогу або кістки, ні. Це були надійні добрячі металеві ґудзики завбільшки з шилінг і з міцними залізними «вічками» посередині. Мені пощастило, що ґудзики були саме такі.

Куртка була на мені, і в цьому доля теж подбала про мене, тому що її могло й не бути. Я зняв її, коли кинувся наздоганяти човна, а разом з нею і штани, але, повернувшись на риф, натягнув на себе одне н друге, бо раптом повіяв холодний вітер. Усе це, як ви побачите, вийшло дуже до речі.

Нащо мені знадобилась куртка? Щоб роздерти її на стрічки і прив'язатись до стовпа? Зовсім ні. Це, звичайно, можна було б зробити, хоч і з великими труднощами. Адже хвилі кидали мене в різні боки, і в'язати вузли я міг би тільки однією рукою. Навіть зняти її було важко, бо мокрий плис наче прилип до моєї шкіри. Та я й не збирався знімати куртку. Мій задум був значно кращий — я розстебнув куртку, широко відгорнув поли, притиснувся грудьми до стовпа і знов застебнув усі ґудзики.

На щастя, куртка виявилась досить великою. Мій дядько зробив мені неоціненну послугу, змусивши носити цю стару й некрасиву плисову куртку, в яку міг би влізти ще один такий хлопець, як я. Ніде правди діти, я сердився на дядька, коли він казав, що в неділю й ця куртка для мене гарна.

Добре застебнувшись, я дістав можливість трохи відпочити й подумати. Це була перша нагода відтоді, як вода торкнулася моїх ніг на купі каміння.

Тепер я не боявся, що мене одірве від стовпа. Хвилі могли змити мене тільки разом з ним. Я зробився такою самою складовою частиною стовпа, як бочка на його вершечку, навіть більше, бо корабельний канат не прив'язав би мене до нього міцніше, ніж поли моєї плисової куртки.

Якби мене могло врятувати те, що я міцно тримався на стовпі, то можна було б вважати, що небезпека минула. Та ні, до цього було ще далеко! Через якийсь час я зрозумів, що моє становище покращало ненабагато. Величезний бурун прокотився над рифом і накрив мене з головою. Я навіть почав думати, що влаштувався гірше, ніж раніше, бо пристебнувся до стовпа так щільно, що не міг вилізти по ньому вище, коли насувалась хвиля. Коли хвиля відхлинула, я був ще на стовпі, та що з цього? Від таких частих купань я швидко знесилію, сповзу донизу і все одно потону, хоч тоді й можна буде сказати, що коли я вмер не з прапором, то «з древком у руках».

Однак я не втратив самовладання і знов почав думати, яким чином зробити так, щоб хвилі не перекочувались через мене. Звичайно, я міг піднятися вище, не розстібаючи ні одного ґудзика. Але як мені втриматись там? Адже я знову сповзу вниз. От коли б там була яка-небудь зарубка, сучок, цвях! Або коли б у мене був ніж, щоб зробити надріз на стовпі! Проте сучок, зарубка, цвях, ніж, надріз — про це я міг тільки мріяти!

Та ні, я помилився, явно помилився! Я згадав, що стовп угорі тонкий і що вершечок ніби стесаний і загострений, а на вістря надіто бочку, вірніше, верхній кінець стовпа входить в дірку на дні бочки.

Я також пригадав, який вигляд має тонка частина стовпа: там навколо нього є виступ, так званий «комір». Чи можна буде зачепити за той виступ куртку, щоб