Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

Лейтенант подумав і, не кваплячись, продовжив:

— Привезете водолазне обладнання, підпільники сховали його перед приходом фашистів. Спробуємо підняти зброю та боєприпаси з затоплених барж біля Круглика. Намагалися хлопці пірнати, тільки мало толку з того пірнання. Надто велика глибина. Дістали трохи гвинтівок та патронів, а далі небезпечно. А нам дуже потрібні боєприпаси. Фашисти проводять облаву за облавою. Тепер про твій похід із Щупаком на Шляхетське болото. Йти з ним справді небезпечно. Ми приєднаємо до вас Трохима Свічку і Кузьму Карпухна. У середу вони будуть чекати вас біля затопленої хури, якщо вона дійсно там є. Трьох чоловік Щупак не відважиться порішити. Так, кажеш, зрадів він, що подарували йому земельний наділ?

— Ще й як! Ледве не танцював від радості.

— Хай радіє! Добре твоя мати придумала. Недовго він покористується тією земелькою. — Вершина відкинув з чола пасмо русявого волосся, знову заговорив: — Тяжко зараз партизанам. Не вистачає зброї, боєприпасів, продовольства, одягу. Навколишні села спалені. Люди, яким пощастило врятуватися від карателів, живуть у лісі, голодують. І до всього в загоні діє ворожа агентура. За місяць чотирьох шпигунів викрили, впіймали на гарячому. А от на Консула не можемо вийти! Як зачарований! Ще й Рудий дошкуляє. Видав наші явки в Києві, навів на підпільників гестапівців, підсунув під штабну землянку міну з годинниковим механізмом.

— І вибухнула?

— Знешкодили. А підпільники в Києві — загинули. Тепер Консул передав фашистам відомості про місцезнаходження нашого літака. І вийшов сухим з води.

— А літак?

— Довелося підірвати. Є тут одна деталь, що не дає нам спокою, ніяк не можемо звести кінці з кінцями.

— Яка? — не витерпів Юрко. Лейтенант пильно поглянув на хлопця:

— Послухай уважно. Можливо, Маєр промовиться, а може, ще хтось з фашистів згадає про цей випадок. Днів десять тому поблизу спаленого села Козаричі приземлився «дуглас», привіз боєприпаси, мав забрати на Велику землю поранених, хворих, дітей-сиріт. Ми так довго чекали цього літака. Але під час посадки він пошкодив шасі. Довелося ремонтувати. Ночі зараз короткі, ковалі наші не встигли своєчасно закінчити роботу. Мусили пілоти на день лишитися в партизанському таборі. Літак замаскували зеленою глицею. На світанку на аеродром пішли в наступ фашисти. Літак довелося знищити. Того ж дня Маєр подзвонив із Зоряної в Київ і доповів, що Консул спрацював оперативно, і його необхідно представити до нагороди. Ще Маєр переповів розмову, яка відбувалася в штабі між Макаровим, пілотом і мною. Макаров попросив льотчика передати листи своїй родині і запитав, коли має вилітати літак. І той відповів, що доведеться переднювати на партизанському аеродромі. Макаров назвав пілоту свою московську адресу — і вона теж стала відома гестапівцям. Хто доповів фашистам? Я? Макаров? Пілот? Ніхто з нас не міг доповісти, бо цілий день ми були біля літака, а вночі — у штабі. Постає питання — звідки німці довідалися про нашу розмову? Тут на багатьох падає підозра, а на мене — найбільша! Боляче! Сам розумієш! І все ж ніяк не можемо викрити Консула! Ще й Рудий плентається під ногами!

— Може, хтось прослуховує приміщення штабу?

— Ні, штабна кімната не прослуховується. Перевірили. І в цій кімнаті штаб був кілька днів, поки ми не побудували землянки.

Лейтенант важко зітхнув:

— Дуже багато провалів трапилося за останній час. Ти сам подумай: у селі Жовтневому фашисти знищили підпілля, розстріляли п'ятдесят патріотів. До Саченка прийшов провокатор, назвав пароль. І цей пароль давав Саченку та нашому зв'язковому я. Звідки гестапівці дізналися про цей пароль? Тепер історія з літаком. І знову — арешти київських підпільників. Є, Юрку, й інші втрати. І на мені, як на керівникові партизанської розвідки, лежить особлива відповідальність.

— Так що ж тепер робити?

— Боротися. Ми теж фашистам дали доброї прочуханки. «Чорних кентаврів» знищили. Батальйон есесівців у Дібровному теж. І дванадцять ешелонів пустили під укіс. — Вершина поглянув на трофейний годинник з блискучим зеленим циферблатом: — Забалакались ми, Юрку, з тобою! Але часом необхідно й поговорити. Отже, чекаю тебе сьогодні опівночі біля Мавриного дуба.

…Опівночі Юрко був на умовленому місці.

— Ходімо, — тихо мовив Вершина, — я трохи раніше вийшов, захотілось подихати свіжим повітрям.

Поблизу входу до старих каменоломень він зупинився, прислухався, чи ніхто за ними не йде слідом. Навколо панувала тиша. Навіть вітер і той принишк, ніби заснув на розлогих верхів'ях старих дубів.

Лейтенант першим пірнув у темний отвір, наказавши Юркові йти за ним.

Синє світло ліхтарика вихопило з темряви похмурі нерівні стіни. Кроків майже не чути — вони гаснуть в кам'яному безгомінні. Вершина освічує шлях, тремтливий промінь губиться в отворах давніх виробіток. Ще трохи — і підійдуть до входу в підземелля. Добре замасковано той вхід. Скільки років минуло, а ніхто на нього не натрапив, ніхто не зміг помітити ряди позеленілих мідних блискіток.

Вершина завернув у виробітку, натис на блискітки, пропустив поперед себе Юрка, сказав:

— Заходь, гостем будеш!

Поволі повернулась масивна кам'яна глиба і стала на місце. Юрко полегшено зітхнув. Тут, у підземеллі, він відчув себе в повній безпеці. Сюди не зуміють потрапити фашисти, хоч вони й знаходяться поруч, над головами розвідників.

Юрко уважно, ніби вперше, оглядав просторий коридор. Навколо рівні, ніби відполіровані стіни, висока, прикрашена різьбою стеля. У кімнаті Червоної красуні горить яскраве світло.

— Працюють хлопці, — задоволено промовив Вершина, — підкинув я їм роботи. Тут знову натрапив на кам'яну комірчину, а в ній кулемети. От хлопці й приводять їх до ладу. Ходім подивишся, а потім відкриємо схов Сиволапа.

У круглій залі, освітленій пузатою лампою, працювали Леонід Поух, Микола Яценко та Федір Горюнов, чистили металеві деталі. Під портретом Червоної красуні стояло п'ять станкових кулеметів, їх темні цівки насторожено зирили на протилежну стіну.

— Здрастуйте! — привітався Юрко.

Розвідники підвели голови, відповіли на