Читати книгу - "Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник"

глибоких, мов нічне небо. Як вони дивно іскряться! Чи, може, то не іскри, а зоряний пил з далеких космічних доріг? Над бровами… ні, брів у нього нема… посеред високого блідо-фіолетового чола дивне заглиблення, ніби лійка. Але то не пошкодження, а, очевидно, якийсь орган. Носа теж нема. Від очей аж до підборіддя проходить підвищення, перерізане дихальним отвором або ротом. Вуха… чи є в нього органи слуху? Невідомо… все закрите чорним вбранням!..

Чужинець озирнувся навколо, подивився на сонце, на зелену посадку сосни, знову на людей. Зітхнув і зробив широкий жест рукою.

— Що він… сказав? — нарешті отямився професор. — Ви розумієте?

— По-моєму, запрошує… щоб підійшли ближче…

— То підійдемо ж… Господи! Кошмар якийсь… Хоч би не проснутися!

Космонавт простягнув руку вперед. На чорній долоні лежала рожева куля з ледве помітним помережаним отвором. Василь і професор здивовано перезирнулися. Чужинець пальцем другої руки вказав на отвір, потім собі на лоб і, нарешті, доторкнувся до уст професора. Той злякано відсахнувся, потім засміявся і закивав головою.

— Це щось… нібито мікрофон! Сюди треба говорити? Несподівано з долоні чужинця почулася спокійна відповідь.

— Так. Говорити.

— Ви знаєте нашу мову? — вражено вигукнув Іван Ігнатович.

Обличчя космонавта було непорушним, рот теж не ворушився, але знову пролунали слова з долоні:

— Ні. Я не знаю вашої мови. Апарат, який ви бачите, має можливість проводити практично безконечну кількість модуляцій. Він здійснює переклад в одному напрямку й другому, якщо розвиток думки в обох світах йшов однаковим шляхом.

— Ясно, — прошепотів професор.

— У нас такі апарати ще тільки в зародку, — підхопив Василь.

— Але ж ви мовчите! — продовжував професор. — Хто ж відповідає нам?

— Я не мовчу. У нас спілкуються не акустичним способом, а радіоенергетичним.

— Хто ж ви, звідки? З якої планети? Куди летите? Спеціально на Землю чи ні?

— На вашій планеті випадково, — відповів космонавт. — Трапилося непередбачене пошкодження. Керівний мозок сам не зміг виправити дефект і посадив на найближчу планету.

— А де були… ви? — якось непевно запитав Василь. — Ми бачили дивний процес…

Космонавт усміхнувся. В його широких очах заіскрились веселі огні, лоб злегка наморщився.

— Це дуже просто. Я бачу, що на вашій планеті знання досягло ще невисокого розвитку…

— Ні! — перебив Василь, хоч професор смикав його за рукав. — Ми вже готуємося до польотів на інші планети!

Чужинець ще більше розвеселився, покрутив головою. З кульки на його долоні пливли спокійні слова відповіді:

— Ми обігнали вас на десятки тисяч років. Мені важко вибирати слова і думки, щоб ви зрозуміли. Я не з вашої системи. І навіть не з якоїсь сусідньої. Моя система знаходиться на кордонах Метагалактики[2]. Цей апарат працює на принципі…

Апарат замовк, почулося шипіння, потім знову залунали слова:

— …анігіляції часу й античасу. Моя мета — розшукувати цивілізації, вищі за вашу власну. Таке завдання нашого… (знову пауза) …центру. Для безпеки і для збереження своєї молодості космонавт під час польоту перебуває в стані певного анабіозу. Все, що складає характерні особливості індивіда, зберігається спеціальними кібернетичними машинами, побудованими на вищих досягненнях механічної біології. Будь-які порушення миттю ліквідуються інтелектуальним реле…

— Чортівня якась, — пробурмотів професор. — Людину перевозять на такі відстані, мов багаж…

— Ну, а ви побудете на нашій Землі? — перебив Івана Ігнатовича Василь. — Ви ж розумієте, що це дасть нашій науці? Ви б могли залишити для нас цілий ряд різних відкриттів!..

Космонавт зробив заперечливий жест, лагідно поглянув на Василя.

— У нас інший напрямок розвитку. І дуже великий інтервал між нами і вами. Подумайте, що б зробили люди первісних епох з вашими машинами?

— Ну… це… вже… образливо, — пробубонів професор.

— Не треба, Іване Ігнатовичу, — втрутився Василь. — Але все-таки ви побудете на нашій планеті?

— Ні! — відповів чужинець. — Мені пора. І так доведеться корегувати напрям польоту через цю затримку!

— Тоді скажіть… — Василь підступив до космонавта ближче, благально склав руки на грудях. — Скажіть ще що-небудь про ваше життя, про ваші науки і людей…

Космонавт з жалем розвів руками.

— Пора. Не можу.

Василь ледве не заплакав. Закусивши губу, поглянув на професора.

— Я не можу. Така подія і… ніякого сліду не залишиться! Ніхто навіть не повірить…

Професор комічно смикнув себе за вуса, подивився на чужинця, потім на Василя.

— А ви знаєте… я теж не зовсім вірю!

— Ах так! Не вірите? Тоді знаєте що?.. Знаєте що…

— Що? Що ви хочете робити?

— А ось що! Я… полечу з ним… в той світ!

— Ви збожеволіли!

— Ні. Я вирішив!

— А якщо він не візьме вас?

— Зараз запитаю…

Не встиг Василь відкрити рота, як пролунала відповідь:

— Я згоден.

Василь зблід, обняв професора, випростався.