Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

Ще один удар — із рота ринула кров. Йому на мить полегшало, а юрма, коли уздріла це, стала бити його об стіну з новим веселим азартом і натхненням…

Потім Делавер—паша відчув, що він на чомусь лежить. Хтось наступив на руку, потім щось прив'язували до ноги.

«Вони думають, що я мертвий», — з жахом майнуло в голові.

Його потягли за ногу. Голова билася об сходи, з рота текла кров. З натугою розплющив очі. Йому заболіло в очах, але він дивився, дивився, бо вже не мав сил заплющитися… А над Стамбулом весело грало—вигравало сонце. І голубі хвилі весело били в береги Босфору. І підіймався чорний дим над палацом Делавера—паші.

— Вар олсун айякланма![63]

Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, він! Біжить, сміється, по щоці кров тече, блищать оченята, обличчя розчервонілося від збудження.

— Де султан?

І справді — де султан? Вони ж ішли до нього. Ішли сказати йому: ми не хочемо йти в Мекку, йди сам, султане!

— Де султан? Де султан?

Відлуння:

— Де султан? Де султан?

І відповідь:

— Мустафа в нас султан! Той, що був п'ять літ тому… А Осман у палаці сховався!

— Мустафа? Отой кретин? О аллах!

Селім, забувши про все, побіг уперед. Він мусить бачити султана зараз. Він мусить сказати йому, що він і його орта не хочуть іти в Мекку, він мусить сказати, що яничарам осточортіло…

Але — кому сказати? Османові чи Мустафі? Ай—ай—ай, що буде? Мустафа — знов султан? Так супроти нього Абдуррахман Ешек — все одно, що дев'яносто дев'ять багдадських мудреців супроти віслюка. О аллах! Ми робили, а хтось їсть!

— Бий! — закричав Урхан над самісіньким вухом у Селіма.

Усі кинулися до палацу. Затріщали дошки, забряжчало залізо, тисячоустий гомін злився в грізний рев…

А над Стамбулом весело грало—вигравало призахідне сонце!

І голубі хвилі весело били об береги Істанбул—богааи! І грізно шуміли, мов штормове море, вулиці столиці. Селім незчувся, як вихопив з піхов свою шаблюку й подався за всіма до двірцевої брами. Поряд бігли Урхан і Абдуррахман, вони розмахували шаблями й кричали: «Бий охоронців!»

Натовп зупинився біля брами. Почулися постріли — стріляли з вікон султанського палацу. Натовп заревів, у вікна полетіло каміння, палиці, під натиском тисячі тіл брама розійшлася, і розлютована юрба увірвалася в найсвященніше місце імперії.

На якусь мить передні зупинилися. Та їх потурили задні, і повстанці розлилися по коридорах палацу. Лунали постріли, але на них уже ніхто не зважав, падали поранені, оскаженіла лава летіла просто по тілах, ревучи, шматуючи єдваби й килими, ламаючи двері, розбиваючи прикраси, розпорюючи подушки й перини, розкидаючи книги й папери…

Двірцева охорона люто відбивалася, але це мало допомагало. Повстанці змітали геть усе, що ставало на їхньому шляху. Один за одним падали захисники султанського палацу. Ті, що вціліли, відступали до покою мухафизлар—аги.[64]

Мухафизлар—ага, високий і товстий серб з розкошланими вусами, стояв з шаблюкою в правій руці, а лівою стріляв із пістолів, які йому весь час подавали ушаки.[65] Його обличчя було налите кров'ю, очі горіли ненавистю, ні краплі страху не було в них — це був завзятий і хоробрий вояк.

Юрба повстанців затупцювала на місці.

Ще трохи — і передні, ряди яких катастрофічне ріділи, одхлинуть назад.

Та назад ходу не було. В палац вливалися й вливалися маси народу.

І коли зійшлися груди в груди ряди повстанців та ряди бійців двірцевої охорони й почався страшний рукопашний бій, мухафизлар—ага ще довго вимахував шаблею направо й наліво, він був проколений списами, пробитий кулями, але все рубав і рубав, доки під натиском живих і мертвих тіл не впав на землю, під нещадні багатотисячні ноги юрби…

Селім протискувався крізь юрбу до виходу. Рвонувся з місива тіл, що було особливо щільне біля самих дверей, зачепив ліктем по носі якогось обшарпанця, і той став тут же сякатися на всіх кров'ю і кричати:

— Яничари людей калічать!

— Ану, цить! — гарикнув на нього Селім і вирвався назовні.

Посеред майдану сидів на мулі обірваний молодий чоловік. Він презирливо дивився на тих, хто його оточував. Одяг на чоловікові був подертий, як на дервіші, а шию обвила зашморгом товста мотузка.

«Кого це збираються вішати? — подумав Селім і раптом з жахом упізнав найяснішого султана Високої Брами Османа Другого.

Селім від несподіванки зупинився так різко, що ледь не впав.

Це — султан?

Він його бачив не так давно — біля Хотина. Велич у кожному слові, могутність у кожному рухові, якась вища, відома тільки йому істина в погляді…

А зараз — обшарпанець на мулі, гірко стиснутий рот…

Османа схопили в палаці, витягли на вулицю й посадили на мула. Тепер він мов крізь сон дивився на те, що коїться навкруги. Якийсь яничар біг до нього й різко зупинився. Пізнав. Пізнав свого владику. Але на його обличчі не радість і не обожнювання — жах і здивування… Султан скреготнув зубами.

Мула смикнули за повід і повели вулицею. Попереду бігла дітлашня, свистіла, кидала камінням у нього, вже не султана, і він нічого не міг зробити.

Його везуть, як спійманого злодія, його, що стільки хотів зробити — і зробив! — для величі Туреччини!

Що це тягнуть попереду? Ах,