Читати книгу - "Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов"

Іноді Андрій чує у собі напади непояснимої туги і якийсь ніби поклик, далекий, настійливий, проте незрозумілий і невиразний. У такі хвилини він охоплює руками голову, силкується щось пригадати. Рідні жаліють його, намагаються вберегти від важких спогадів. Начальство також оберігає його — жодного слова про невдалу експедицію. Так воно і буває в житті: сповивають людину з усіх боків, щоб не зачепити задавненої подряпини. Йому б, навпаки, влаштувати суворий допит, щоб він пригадав усі одинадцять днів крок за кроком. Однак його, як ватою, обклали люб’язністю і ввічливістю. Зустрітися б Андрію з Трушиним, з Озеровим, щоб ті нагадали йому про чорне небо, про золоту полонянку. Але Трушин і Озеров далеко.

Усе далеко від Андрія: сопки, золота Богиня. Лише іноді щось схвилює його, і — чи то на роботі, чи то вдома — замислиться Салтанов. Та ще останнім часом помічають за ним, що полюбляє він вдивлятися у зоряне небо. Вийде на балкон — і дивиться. Чого він дивиться? У такі хвилини рідні кличуть його до телевізора — слухати циган чи дивитися багатосерійний фільм з бравою розвідкою. Андрій іде неохоче.

Може, пам’ять його відновиться? Хоч би відновилася. І якнайшвидше.

Електронний педагог був коректний з дітьми і лагідний, як рідний дядечко. Восьмирічним малюкам він говорив “ви”, дивився крізь пальці на шумок в іспитовій кімнаті. Його цікавив тільки іспитований, з-поміж усіх голосів він вловлював лише його голос й оцінював повноту та змістовність відповіді, звіряючи знання учня з відомостями, вміщеними до блоків його механічної пам’яті. Не те щоб він любив дітей і не те щоб діти його любили, однак він був об’єктивний і ввічливий. Цього було досить, аби між ним та іспитованими виникав контакт, Короткочасний, проте цілком достатній, щоб вислухати учня і висловити думку про його знання. Йшов іспит з космографії.

— Шахруддінов Елам! — викликав педагог.

— Я! — відгукнувся чорноокий, чорночубий хлопчик.

— У вас четвертий білет…

— “Відкриття Мілени та перший контакт з позаземною цивілізацією”, — прочитав іспитований.

— Ви готові до відповіді?

— Готовий.

— Будьте ласкаві… — Виблискуючий нікелем і пластиком ящик був утіленням ввічливості.

Елам сідає в дитяче крісло, на мить заплющує очі, пригадуючи, з чого починати, і проказує, звертаючись до миготливих індикаторів:

— Відкриття Мілени. Розповідь очевидця.

— Не так голосно, Еламе. Я вас чудово чую, — попереджає електронний педагог.

— Гаразд, — погоджується чорноокий хлопчик.

І заходжується розповідати.

В атмосфері планети кисню було двадцять чотири відсотки, однак капітан “Райдуги” Сергій Петрович Попов не дозволяв виходити без скафандрів. Капітанові корилися не ремствуючи, на те він і капітан. Сварили Женьку Бурмистрова, мікробіолога. На загальну думку, винуватцем безглуздя був Женька: сонце, повітря, вода, а люди змушені ходити у скафандрах, як на Місяці.

— Ну, друже… — відчитували його, навіть давали наминачки де-небудь у коридорі.

Друг тримався незворушно і якщо й відповідав, то одним різким, мов удар батога, словом:

— Вірус…

Планета складалася з суші, океану й атмосфери. Суша була абсолютно гола — ні кущика, ні травинки. Океан, навпаки, був напханий водоростями, як Саргасове море. Водорості насичували киснем атмосферу. У високості пропливали такі ж, як на Землі, хмари, і грози були такими, як на Землі. А ріки й озера інші: безживні. У озерах і ріках водорості не приживалися — вода в них була занадто прісна. Зате океан засоленістю перевищував усе відоме людям — пластикові деталі виштовхував, як пробку. Однак водорості до нього пристосувалися. Окрім них, в океані не було нічого: ні риби, ні молюсків. Загалом планета була гарна: жовта суша, синьо-зелений океан, бірюзові ріки. На пропозицію Кости Тройчева планету нарекли Міленою. Назва усім сподобалася.

А в повітрі Женька Бурмистров виявив вірус, більше тижня досліджує його, і більше тижня ми не виходимо з “Райдуги” без скафандрів. Після чотирьох років польоту дістатися до Землі з вітром, грозами, ріками і не занурити голу руку у воду — з глузду можна з’їхати!

— Вірус… — попереджає Женька.

— Чого ж ти з ним возишся? — смикали його.

Женька возився недаремно. Чим більше возився, тим сильнішим ставало його зачудування.

Нарешті він виклав усе не криючись.

Кожних три дні у нас проводилися наради — щось схоже на планерки. На першій з них одразу після прибуття на планету було багато захвату і вигуків. Біологи доповідали про водорості, геологи — про мінеральні багатства, синоптики — про грози та повітряні течії. Усе вкладалося у звичні норми: життя на планеті існувало на основі вуглецевого циклу, таблиця Менделєєва була заповнена геологами повністю, синоптики якось завбачили град, і він справді випав!.. Як на Землі! Лише Женька Бурмистров вилив на нас відро холодної води.

— Боюсь, — сказав він, — що засмагати на сонечку нам не доведеться.

— Чому?

— Бачите…

— Ти не крути, — перебив його бортелектронік Стоян. — Всі знають, що за бортом кисню двадцять чотири відсотки!

— Бачите… — Бурмистров навіть бровою не повів у бік Стояна. — Цей триклятий вірус не дасть нам дихнути.

— Женю!..

— Незвичайний вірус, — вів далі Бурмистров, — ні на що не схожий.

У нього була звичка — сотати жили не кваплячись. Але тут він відчув, що переборщив.

— По-перше, — одрізав, — у біологічній основі вірусу не вуглець, а залізо…

Ми відсахнулися од Бурмистрова. Кремнієвий цикл, навіть фторний були б несподіваними, проте усе ж зрозумілими. Але те, що в основі життя було залізо, не вкладалося в голові. Ферожиття?!

— По-друге, — продовжував Бурмистров, — антибіотики та інші ліки на вірус не впливають.

Новина не краща за першу.