Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

військові кола, з якими ОУН мала діяльні стосунки — В.М.) заявили, що вирішення української проблеми залежить від розвитку подій на Україні. Саме напередодні вибуху (німецько-советської) війни голова політичного відділу ОУН, теперішній голова українського державного уряду Ярослав Стецько, намагався через представника ОУН у Берліні влаштувати переговори з зовнішньо-політичним відділом НСНР-партії. Темою переговорів мало бути питання України. Ця спроба залишилася безуспішною, а ОУН залишалася без можливості узгодити свою тактику та політичну лінію з компетентними політичними установами Німеччини…» 71

Як не жалілися бандерівці, але потрібно було шукати нових варіантів для прислужництва. Тому в підрозділі «ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною» вони вперто і затято повторювали: «ОУН обстоює дальшу тісну співпрацю з Німеччиною»; «ОУН і надалі намагатиметься працювати на відбудову Української держави шляхом співпраці з Німеччиною» (там же). І, нарешті, такий варіант: «ОУН не має наміру спричинитися до того, щоб українська історія осудила її співпрацю з Німеччиною, щоб місце керівного революційного і державотворчого чинника, яке вона нині має в українському політичному житті, опинилося в руках нових антинімецьких кіл». 72

І тут же таке доповнення:

На ці сльозливі «меморандуми» гітлерівці, як відомо, навіть не відповіли.

Що відомо про «арешти» бандерівців

Тут треба, перш за все застерегти, що відповідати на ці досить делікатні питання надзвичайно важко. І тільки тому, що тут і досі рояться численні тіньові ситуації, які ще й сьогодні до кінця не з'ясовані. З одного боку, їх не хочуть з'ясувати історіографи ОУН-УПА з чисто політичних міркувань, а з другого, — їх спеціально затінюють з тих же політичних міркувань. При тому, самі «арешти» і перебування провідників ОУН-бандерівців в концтаборі смерті Заксенхаузен також покриті туманом багатьох парадоксів.

Добре відомо чим закінчилась бандерівська затія з «Актом 30-го червня».

9 липня 1941 року у Львові був заарештований гестапо «прем'єр» Я. Стецько. Його та ще кількох підручних було відправлено в Берлін з розпорядження Абверу-2 до полковника Е. Штольце. 10 липня із Кракова в Берлін було доставлено і С. Бандеру. Обидва провідники перебували в стані «почесного арешту», як називав його сам Стецько, і незабаром, 15 липня, їх звільнили без права покидати Берлін.

В час цього «почесного арешту» і після нього почалися численні «зустрічі» Бандери і Стецька з гітлерівськими військовиками, партайгеносами чи просто чиновниками апарату багатьох відомств, де провідники українського інтегрального націоналізму вимолювали підтримку, не стомлювалися переконувати своїх опонентів у тому, що Німеччина «ніколи не переможе Москву без подомоги України» (тобто українських войовничих націоналістів). Водночас Бандера і Стецько безперервно писали різноманітні послання — «ерклерунги», пояснення, прохальні депеші під виглядом «комунікатів», «деклярацій» і «меморандумів» на ім'я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших фюрерів нацистської Німеччини, постійно виправдовуючись та прохаючи сприяння і підтримки.

З цього приводу наведемо уривок із дослідження історика з діаспори І. Каменецького, який поважно зауважував: «Надії на те, що після переможної ситуації держави курсували серед різних кіл українського суспільства (Точніше, серед українських войовничих і невойовничих націоналістів — В.М.), особливо в західних українських землях. Один із проявів таких надій і був лист Степана Бандери до Гітлера від 3 серпня 1941 року». 73 Автор в тому ж номері журналу приклав до тексту той бандерівський лист, зауваживши, що Бандера впевнено вірив у сприяння Гітлера в процесі формування Української «самостійної» держави. Мало того, в даному листі Бандера висловлював свою глибоку вірність і фюреру, і німецькій армії, яка «звільняє» Україну від московської окупації, «від Москви» (як він виражався) — постійного ворога українських войовничих націоналістів.

Поза тим Бандера звернувся з подібним листом і до Райхсміністра окупованих східних областей Альфреда Розенберга, в якому висловлював готовність і далі співробітничати з нацистським режимом, незважаючи на розгон гестапівцями уряду Я. Стецька. Цей лист закінчувався словами: «Я глибоко переконаний в тому, що Ваша екселенція прийме до уваги наше звернення в справі співробітництва з німецькими властями. Залишаюсь з визначенням глибокої поваги. Степан Бандера, провідник Організації українських націоналістів».

В час тих численних «зустрічей» гітлерівці чинили постійний тиск на Бандеру і Стецька та вимагали негайного зречення від «Акту 30-го червня». Провідники ОУН, зрозуміло, погодились на це. Та й чи могли вони не погодитись? В документі, спеціально підготовленому з цієї нагоди, вони яскраво описали свої тривалі стосунки з гітлерівським Абвером, військовими та політичними представникми гітлерівської Німеччини, підкреслюючи, що свою концепцію створення «суверенної і соборної» України «покладають виключно» на воєнний успіх і допомогу фашистської Німеччини. Мало того, вони активно пропагували і вкорінювали в свідомість частини українців, особливо галичан, ідеологію фашизму, заявляючи, що «ідеологічна спільність сприятиме політичній спільності».

Водночас вони затято переконували гітлерівців, що тільки ОУН-бандерівців є в Україні тою єдиною силою, на яку можуть опиратися німці.

Ці каяття аж ніяк не переконали гітлерівців. Німецькі фашисти переживали в той час буйну ейфорію перемог на Східному фронті, а тому, звичайно, не потребували плаксивих застережень випадкових політиканів, а тим більше їх набридлих зауважень і повчань. Це їх тільки ще більше дратувало. І тому 15 вересня 1941 р. Бандера, Стецько, Денкавський, Ребет, Стахів та інші бандерівці були заарештовані вдруге. Ганс Франк, нацистський кервіник так званого «генерал-губернаторства» в окупованій Польщі, до якого входив і «дистрикт» (область) «Галичина», записав у той час в щоденнику: «Розстріляно 15 бандерівців, 500 заарештовано». Проти всіх, хто вперто намагався проводити «власну політику», або критикував гітлерівську, гестапо застосувало репресії, бо не хотіло терпіти на загарбаних територіях усяких, навіть примітивних, політичних конкурентів. Тих же, хто впадав у нервозність та істерику, розстрілювали. Проте, чимало бандерівців, нарівні з мельниківцями та іншими угрупованнями націоналістів, перебувало в окупаційних адміністративних установах, в поліції і гестапо, в службі безпеки (СД), де ті ж гестапо та СД їх, мовби, не помічали. Все ж ОУН-банедрівців на певний час опинилась в немилості у гітлерівців. Тут, якраз, і починаються ті парадокси, якими так насичені взаємостосунки ОУН-бандерівців з гітлерівцями. Як їх пояснити?

Однак, як там не було, але на початку 1942 р. Бандеру, Стецька та ще понад 300 бандерівців гестапо перевело з-під «домашнього арешту», із тюрем в концентраційний табір Заксенхаузен, що неподалік Берліна.

Довідка про концентраційний табір смерті Заксенхаузен

Заксенхаузен, належав до провідних таборів нацистської Німеччини, а тому, про нього є досить багато достовірних свідчень. У нас також є важлива потреба сказати про цей неабиякий концтабір.

В липні 1936 р. в тридцяти кілометрах північніше Берліна, поблизу дачного містечка Заксенхаузен почалось