Читати книгу - "Козир-дівка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

От Ївга дивиться на таку кумедію і усе ближче просувається, щоб лучче надивитися, бо у селі такої мудрації не побачиш: на те і город, щоб дурням де було вередова-ти. От той чоловік, потішивши дітей, скомандував: «Марш, музика, дальш!» Музика рушила, а народ і Ївга за ними. Ідуть побіля хорошої хати, – вікно таке гарне, веселеньке; зараз той п'яний чоловік і кричить:

– Стойі Хазяїн сього вікна, що озьмеш, як я тобі його розіб'ю?

– Та я і цілкового не хочу; цур тобі, паняй дальш! – сказав хазяїн.

– Брешеш, сякий-такий сину! – та хряп по вікну, а вона брязь! і до одної шибки так і розлетілось. Хазяїн у крик, а чоловік вийняв красну бамажку, тикнув йому у руку і каже; – Знай, сякий-такий сину, що вольний чоловік гуля.

І що він там робив, так і здумати того не можна! їде збитенщик; він устав, та до нього, та за баклагу; а збитенщик і дає, бо вже зна, що буде. Отже він узяв, збитень вилив, музиці звелів грати, а сам пішов по тому збитневі гоцака вибивати. Порозхлюповав, позабризковав усіх, дав збитенщикові п'ять цілкових, поїхав дальш кумедії строїти.

Ївга, йдучи промеж народом, стала у людей розпитова-ти: що се таке воно є?

– Та се найомщик, – їй сказали, – найнявсь у некрути, так сьогодні гуляє, і що задумав, усе робить і за усе платить, бо взяв грошей багацько; завтра ж йому лоб забриють, так поспіша сьогодні нагулятись, щоб було чим волю спом'янути.

От найомщик став і звелів своєму сватові поїти дітей горілкою. Малі діти п'ють, – їм і пожалуй! Далі звів їх накулачки, а сам їх прицьковує. От Ївга усе до нього ближче, усе ближче, усе приглядається, усе придивляється, далі як крикне:

– Тимохо!… се мій брат!., що се ти робиш?

– Га?… хто… там… такий?… Та се Ївга, сестра моя. Де ти у гаспида узялася?… Якого чорта тут робиш?

– Ти що се з собою робиш? чи ти тямиш?

– Сьогодні тільки і тямлю, сьогодні мені воля на усе, а завтра, – «лєвой, правой, лєвой, правой!» – і став по вулиці маршировати, а сам хитається.

– Чи правда ж, Тимохо, що ти найнявся у некрути? – питала його Ївга, усе пристаючи і не відходячи від нього.

– Правда! Іду служить богу і государю у православне воїнство… вислужуся ахвицером… і прийду до вас…

– На кого ж ти батька покинув? Чи у своєму ти умі?

– Батька?., тепер можна покинути: гроші… його – поминай як звали: пішли по шиночкам та по молодичкам. З'їв Левка… своя воля! Вичистив батькову скриню, фіть-фіть! аж гуде! тепер у салдати. З'їв би і тебе… Ось вийди лучче за нашого писаря…

– Як то ти з'їв Левка? Що се ти кажеш?

– Розказати? не можна-бо. Підцюкнув… підвів. Спо-лать, Макущенко! Бравий козак Тимоха!

– Як же ти його підвів? Розкажи мені. – Сердешна думала у п'яного випитати, що і як там він підвів Левка, так-бо сват його, боячися, щоб сестра не відмовила його від найомства і щоб гроші його не пропали, скочив, повів його до дрожок, сіли і закричали: «Ступай на вольну!» От музика заграла Дербентського маршу, вдарили в бубни, поїхали, тільки пил їх покрив.

Народ посунувся у друге місце, а Ївга зосталася як опечена. Тяжко їй та важко стало, що одним один і який би то не був, та усе брат, покинув старого батька і йде у салдати! «Щось-то казав, що і батькову скриню вичистив… мабуть, зовсім обікрав та і втік від нього? Та що се він каже, що підвів Левка і що з'їв його? Тут би треба його випитати, так люди не дали з ним і слова сказати! Як би його зопинити та до батька відіслати? Так що ж бо? як і батька обібрав (а без мене йому своя воля) і у хазяїна багато грошей за найом забрав, бо бач, як гуляє? то чим ми будемо віддавати? Що на світі робити, не знаю! А що? піду до губернатора: він мені пораду дасть; він же подозволив, яка буде їй нужда, прямо прийти і йому сказати».

Шатнулася, мотнулася, справила своє діло і пішла до губернатора і, вже не боячись нічого, сміливо усе розказала, як бачила Тимоху і що він їй казав.

Зараз губернатор послав жандармів ськати Тимоху, а Ївзі звелів тутечка дожидати.

Часів черезо два везуть раба божого нарізаного так, що ледве тямить себе. Губернатор постановив Івгу за полотняну стіну і каже їй: «Слушай, што він будет говорить»; а його звелів увести до себе.

Тимоха як не п'яний був, а розчухав, що він перед великим лицем, став бодритися, випрямлятися, мов і справжній салдат, та як витягнеться, голову захилить, вона йому закрутиться, то він так і точиться.

Губернатор грізно на нього закричав:

– Зачим ти такой п'яний?

– З волею прощався, ваше прево… сходительство! Завтра вже не можна буде – завтра скажуть: «Лоб!» [2] – сміливо такий одвіт дав Макущенко.

– За сколько ти найнялся?

Тимоха думав-думав, хитався-хитався, засопів, далі каже:

– За триста п'ятдесят рублів.

– А скольки пропил?

– Ще тільки півтораста, ваше… ваше…

– Усе пропил? Али осталось?

– Усі рішил дочиста, справний козак, ваше проісходительство. Хазяїн більш не дає, каже-говорить: «Нехай на дорогу». Прикажіть, батюшка, віддать усі; я завтра рішу і сі двісті рублів. У службі мені не нужні: буде і жаловання, буде і провйонт.

– Зачим ти от отца ушол?

– Я не ушол, а так пашол. Грошей, батюшка, не стало, усі вичистив.

– Хто, ти ілі Левко?

– Ні, ні… ні… Левко – душа свята! Я, батюшка, ваше… ваше… ну, нужди нема! я витяг у батька усе.

– А Левко крал когда?

– Ні… ні… ніколи, ніколи…

– Как же єво застали над одбитим сундуком?

– Ні… ні… Я увійшов, світлиця була одімкнута, сундук… а там у сундуку… у, грошей багато… Я… нікого не було… я і відбив і… набрав багато-багато! Да як набрав та пішов… і став батька наводити на скриню, що будто не я одбив… хотів на Левка звести… і привів батька, аж Левко вже бере і собі гроші… То воно б і нічого: в нас грошей багато, я б мовчав, так писар наш каже: «З'їмо Левка, а Ївга за мене…» От вже Левка швидко і у Сибір.

Губернатор звелів тут усе списати,