read-books.club » Сучасна проза » Із медом полин 📚 - Українською

Читати книгу - "Із медом полин"

242
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Із медом полин" автора Жанна Куява. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15 16 ... 66
Перейти на сторінку:
ходить землею, навідує місця, де любив бувати… А вже завтра, після дев’яти днів, проходитиме дванадцять митарств. Кожне з них відповідає гріхам: брехні, блудові, немилосердю, злодійству…

«Ой, мого Миколку омине відповідальність за такі провини! – радо подумалося Марійці. – Бо ж він був… такий!»

А який, дівчина й сама не знала. Бо не вспіла… Проте вірила, що ті гріхи, що їх називала баба Дарина, до її коханого ніяк не стосуються.

– А наші молитви – то як гроші, що ними можна відкупити покійного від душевних мук, – закінчила Яворівська.

«Молитимуся за тебе, Миколцю дорогий, скільки й житиму», – мовила подумки дівчина.

– Ой, тогово-но, а можна ще спитати? – не відпускала додому бесідницю Марійка. – Тогово-но… А як же правильно мені за нього молитися? Щоб, тогово-но… ну… щоб таки… точно подіяло?

– Правильно? – всміхнулася стара Дарина. – Марійко, а хіба можна молитися неправильно? – обдала дівчину щирим півусміхом. – Думаю, користь не в багатослів’ї, а в серці, яке вкладеш у молитву – чи то коротку, чи то довгу. Якщо просити від усієї душі, то нічого неможливого перед Богом немає, – ще раз усміхнулася обізнана Дарина й звернула на стежку, що вела до її хати.

Марійка щаслива полопотіла додому.


– Рідний мій, дві нічки лишилося в нас із тобою, – шепотіла Марійка до могили, розповівши вже Миколі, як прожила день.

Надворі сіріло, проте дівчина не примітила такої важливої обставини. Знаючи, що лише сорок днів після смерті душа коханого витає над землею, все не могла натішитися тими останніми ночами: Микола не проганяє її, а навпаки, щоночі на неї чекає. Йому відомі її почуття, і він їх прийняв – вона відчувала це серцем. А більше їй нічого не треба.

Верталася з кладовища вже як на світ благословилося. Тоді й побачила Марійку Пелихова Надя, мати вже згаданої Катьки, що працювала санітаркою в райлікарні, а колись жорстоко зрадила Шпачинського Петра.

Хутко, того ж таки ранку, Надя розповіла про це Марійчиній матері – Тамарі. Сказала й метнулася геть із двору. А збентежена й водночас розгнівана вдовиця шугнула в кімнату до доньки, яка збиралася до школи, й тричі безслівно вдарила по обличчю.

– Зроду-віку нашу родину ніхто не соромив, а ти посміла! Дівко безстидна, як мені тепер до людей виходити, як мені їм в очі дивитися, що казати?! – кричала роз’яріла Тамара й уперше в житті схопила зопалу щойно випраного домотканого рушника й стала гамселити ним доньку, не зважаючи, куди б’є.

– Мамо, а хіба я вас чи бабусь не шаную?! Хіба вони так само, всім серцем, не любили? – крізь плач Марійка намагалася пояснити матері свої вчинки, а врешті примовкла, бо в їхній родині якраз і любили всім серцем. Кожна з найдорожчих для неї жінок вирізнялася з-поміж односельців непохитним однолюбством. І всі це добре знали.


От прабаба Василина. Минуло їй дев’яносто дев’ять літ, уже й онуків (матері Тамари рідних братів) схоронила, але досі має сили доглядати доньок: Олені вже сімдесят чотири Бог одвів, а Христина ще на два літа старша.

Діти й господарка.[33] Іншого щастя не мала, іншого, як свого Гаврила, чоловіка не знала.

За Христину баба Васька найбільше побивається, мовляв, її найдужче покарала доля: нездорова, шість разів різана, ще й самотня, як генде столітній дуб на царині.

– У мене хоч діти були, а вона, як та хата-пустка, бідкається кожному, хто в оселю навідається. – То я все за неї Господа прошу, бо не знаю, хто з нас швидше помре. Хвалити Бога, в добрий час сказати, а я й не чую, щоб нині мені щось боліло. Хіба… тіло, бо старе. Та я й хвилини не сиджу на місці, за яку-небудь роботу хапаюся, аби в хаті не бути…

Стара Василина ще й господарство порає, і на городі її завжди бачать… От і тепер з поля йде: картоплю полола, щоб зручніше копати. І така вона оповідачка принадна! Марійчині однокласниці, певно, й недільки не пропускають, навідуються до цього жіночого товариства, про все на світі бабу Ваську розпитують.

– Як учора, діточки, молодою була, – вражала дівчат живодайністю. – І не віриться, що давно те було. Хіба клопіт мала великий. Змалку тяжко трудилася, бо не було кому: тато з революції раненим, без ноги, повернулися, то я мусила скрізь сама справлятися: і в полі, і з худобою, і вдома. А замужем, двадцять один рік мені був, інша біда кулею спостигла. Смертельно ошпарився мій первісточок-синочок, – сльози втирала. – Не догледіла мого лебедика сусідка. Я побігла за село, про млина вмовлятися. А вона, вже стара, доки розтелилася, то моє дитятко сіромашне добралося до котла, що булькотів на вогнищі (вода в ньому на запарку висівок кип’ятилася), зирнуло всередину й, не втримавшись, шубовснуло в окріп… О-хох-хох, пташеняточко моє бідолашне, хлопчик мій єдиний, – хлипала скрушно.

Після того Василина народила двох доньок. Доглядати їх довелося самій: чоловік не повернувся з війни, яку Великою вітчизняною величала.

– Я й косила, й орала, й сіяла, і з конем сама справлялася, – пам’ять у баби Василини хороша. – Було, слабувала, але найбільше постраждала після того, як сильно мене побили енкаведисти, – тут стара Васька, як завше, зовсім стишила голос. – За те, що донька Христина була в бандерах, – ледь чутно шепотіла. – То вони її щастя-долі позбавили, тії бандери, – лепетала претихо, щоб нарікань не чула Христина.

Як сталося, так сталося, нічого вже не виправиш.

Але материне серце, знай, непокоїться. Поки й б’ється… – Ото після тих страшних побоїв по голові став у мене різко слабнути зір, – далі Василина знову говорила небоязко. – А якби ж то мені бачити добре! – трясла руками, наче бадиллям. – Але не зважала я на болячки. Роботу робила. А якось мені доктор один сказав: «Ви, бабцю, як будете трудитися до старості, то довго житимете. Бо котра людина сидить, то в неї закупорка утворюється й ціпеніє кров». Може, оце й живу досі, що тяжко роблю. Падаю, помаленьку зводжуся – як ворушуся, то й

1 ... 14 15 16 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Із медом полин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Із медом полин"