Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

І він справді все написав своїм дивним лікарським почерком, так само важким для сприйняття, як сучасна лікарська ковбаса.

– Розберетеся? – запитав іронічно.

– Звичайно. Дрібниці. Спасибі, пане Демиденко А. Г.

Це я встигла прочитати на табличці, прибитій до дверей його кабінету.

– Артем Гаврилович.

– Правда? А я вже подумала – архангел Гавриїл.

Він усміхнувся.

– Завтра йому можна буде тільки мінеральну воду без газу, ось, я вам написав. Розмовляти поки що він, на жаль, не зможе. А от ви можете з ним поговорити.

– Про що?

– Байдуже, нічого особливого. Ласкаві, заспокійливі слова. Ви коли-небудь когось жаліли?

– Так. Себе, наприклад. Підходить?

– Чудово. Щось собі говорили?

– Угу. Дурепа та істеричка, якого біса ти так поводишся?

– Гмм… Ну, загалом, і це теж цілком підійде. Головне – інтонація, от як говориш із собаками: ніжним голосом шепочеш якусь дурницю, і пес щасливий. Позитивні емоції потрібні, розумієте? Щоб організм розслабився, зрозумів, що він не кинутий і йому потрібно спрямувати всі сили на відновлення.

– Так. Спасибі.

Цієї ночі я вперше за кілька місяців спала так міцно, що ледь відреагувала на ранковий дзвінок будильника. Такий собі кинутий на зручний матрац організм.

Звісно, я не говорила Любомирові, що він дурепа та істеричка. Я змочувала йому губи, він перебував у замутненому стані, приходив до тями, відкривав очі й вивчав ними стелю, знову засинав, молоденька сестра сказала, що це абсолютно нормально. Білий поділ її халата раз у раз торкався мене, як хвіст великої кішки.

– Вибачте, а я можу поговорити з Артемом Гавриловичем?

– Завтра він буде. Сьогодні відсипається після доби. Хочете, можна поговорити з Андрієм Павловичем, якщо він не на операції. Подивитися?

– Ні, спасибі.

Я дала сестрі грошей і сказала, що повернуся завтра. Потім подумала, що можу постаратися і знайти Лесю. На телефонній станції до мене поставилися з розумінням і навіть пару разів сплеснули руками – жіноче населення країни, незважаючи на свою шкідливість, обожнює подібні історії. Та і я намагалася бути душкою-простушкою, а не такою затиснутою й зарозумілою, як зазвичай буває, коли ти виставляєш величезний рахунок світові й водночас ховаєшся від нього, як від кредиторів. У мене вийшло, і я навіть отримала від такої себе задоволення. Після заповнення формулярів і написання заяви у мене в руках опинилася роздруківка номерів, на які (і з яких, були й такі) дзвонили з таксофону, який мене цікавив. Лесю я знайшла на диво швидко, уперше у житті скориставшись піратським диском «Телефонна база Києва», купленим колись чоловіком на книжковій Петрівці.

Знайшла я її о 23:32. Й одразу впізнала з голосу.

– Лесю, це Тамара. Ви мене пам’ятаєте?

– Так! Ви його знайшли? Ні, не так. Він знайшов вас? Ви просто чесно скажіть, я місця собі не знаходжу! Він мовчить, удома його немає, і я подумала, що ви, напевно, не випадково й не випадкова і що ви мені тоді подзвонили для того, аби сказати, що він мене кинув. Ну, а потім мене пожаліли.

І я почала одночасно заперечувати, пояснювати й заспокоювати. І почула:

– Йой, я нічого не можу зрозуміти. А можна я до вас приїду? У мене є горобинівка. Смачна така, густа. Після неї пісні складати хочеться. Сумні.

І я, та, у котрої в квартирі не були навіть близькі приятельки й колеги, спокійно назвала свою адресу, код на дверях під’їзду і поверх.

Ми просиділи й проговорили всю ніч. Ніч довжиною у два наші життя, коли, відкритий, мов космос, падаєш разом із зірками, злітаєш разом із ракетами. І плакали, і сміялися, випили спочатку горобинівку, яку вона принесла, потім віскі, що слухняно чекав мого чоловіка, а дочекався Лесю. «Так у житті буває, дідусю», – постгоробинно сказала я пляшці, витягаючи її з бару. Випили чай, каву, з’їли принесені Лесею груші та знайдену в мене коробку цукерок, більше їжі, як виявилося, не було. І склали пісню. Шкода, що ми її не записали, бо вранці пам’ятали різні перші рядки і більше нічого. У мене пісня починалася: «Життя в цілому зле, товариші, але…» А в Лесі: «Дива бувають білі, як Бог». Як на мене, це дві різні пісні, хоча може бути й одна.

А потім ми поїхали до лікарні. І Любомир її впізнав. І навіть видихнув за три заходи: «Ле-ссі-а». Боязко та якось неправильно. І зачудувався, і ми зачудувалися, як матері, що почули «Ма-ам-ам», інтуїтивно зрозумівши, що тебе вперше назвали мамою. І їй не потрібно було нічого йому казати, щоб викликати позитивні емоції, досить було взяти за руку, і його «ялинка» запалилася. Очі припинили гуляти стелею, у них повернувся зміст, колір і життя. А я плакала, як стара діва під час перегляду сентиментального фільму, де невродливій і не дуже молодій жінці пощастило знайти своє трепетне кохання.

– Тамаро, а ви знаєте, що значить ваше ім’я? – почула я голос архангела Гавриїла.

– Знаю. Смоківниця. А вам це навіщо, Артеме Гавриловичу?

– А я складаю календар ангельських імен, знаєте. Жартую. Не мені це потрібно, а їм. Побачите, захочуть назвати вашим ім’ям свою дочку. Два сентиментальні бевзня. Могли б Ангеліною, але ж ви у нас не безіменний янгол.

Леська подзвонила 31 грудня рано-вранці.

– Тамаро-примаро, а ти як плануєш Новий рік зустрічати?

– Прекрасне запитання для сьомої ранку. Добре, що я тиждень на нього відповідаю, встигла підготуватися. Спати буду.

– А приїдь краще до нас!

– До вас – це до лікарні?

– Ну, так. Любка ще не виписали. Тільки не кидайся в мене своїми