Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Фанні!.. Що ти тут робиш?
— Хотіла просто побачити твою кімнату, — квапливо пояснила я. (Проте сама відчула, як фальшиво лунає мій голос). — Незабаром Різдво, а ми й досі не придумали, що тобі подарувати… От я й сказала собі: може, мені спаде щось на думку, коли я прийду сюди?
Здавалося, його на якусь мить зворушили мої слова. Та я одразу засумнівалася, чи справді мені пощастило його обдурити, бо Ян уже дивився на мене мовчки, уважно.
На моєму обличчі легко було прочитати збентеження. Я стояла посеред кімнати ні в сих ні в тих, не знаючи, куди подітися… А Ян, здавалося, вже забув про мене. Він скинув теплий светр з високим коміром, шпурнув його на ліжко, пригладив пальцями свій білявий чуб, потім роззувся, знайшов хатні пантофлі,— тобто робив усе, як було в нього заведено щовечора після повернення додому. Нарешті він опустився навколішки, щоб розпалити гасову грубку.
— Ти вже пробач мені за таке центральне опалення, — мовив. — Модель трохи застаріла! — Він схилився над ґнотом, узяв ножиці, щоб зрізати нагар.
Чи справді це було так, чи він тільки прикидався, але Ян начебто зовсім забув про мене, і я почувала себе дедалі гірше й ніяковіше. Мені хотілося провалитися крізь землю. Добре, хоч надворі уже зовсім споночіло.
Я схопила свої рукавички, залишені на стільці, і рушила до дверей. Аж тоді Ян обернувся:
— Чого це ти так поспішаєш?.. А що ти скажеш, як я запропоную тобі чашечку кави?
Це було так несподівано, що я не знала, що й відповісти. Все ще стоячи навколішках біля гасниці, Ян додав, дивлячись на мене й усміхаючись своєю лукавою усмішкою:
— Принаймні ти знатимеш, що недаремно пройшла таку довгу дорогу!
Може, він догадувався про щось? Я змусила себе відповісти якнайприроднішим голосом:
— А я на велосипеді. Саме верталася з колежу. Це ж зовсім не великий гак.
Ян присунув до грубки стілець.
— Сідай. Ти давно прийшла? Мабуть, змерзла?.. Я сіла, не випускаючи з правої руки рукавичок,
спершись ліктем лівої на стіл. А він порався по кімнаті і здавався щасливим, як мале хлоп'я, коли воно бавиться цікавою грою. То була хвилина дивного щастя. Простого й поважного щастя дітей, які граються в дорослих людей.
— Зараз ти щось побачиш! — сказав Ян. — Для тебе, для такої високоповажної гості, я дістану свій коштовний сервіз!
— Коштовний сервіз?
— Так, унікальну чашечку, з неї я сам ніколи не п'ю, бо дуже боюсь ненароком її розбити. Сам я звичайно п'ю з кухля.
І він вийняв із шафи, — з-за купи недбало складених сорочок, синю порцелянову чашку дуже тонкої роботи і таке саме блюдечко, оздоблені золотим обідком та імператорським орлом. Це була справді рідкісна, зовсім прозора порцеляна, і якусь мить Ян тримав коштовну річ проти лампи, милуючись її блиском.
— Вона завжди стояла у нас за склом у вітальні,— пояснив він. — В дитинстві я міг тільки дивитися на неї і мріяти про таке чудо. Мати, певно, запримітила це, хоч я ніколи нічого не казав їй, бо, коли я їхав з дому, непомітно поклала чашечку до моїх речей.
Він поставив чашечку на стіл, поряд зі своїм простим алюмінієвим кухлем, потім дістав пачку цукру-рафінаду.
— Ну, що скажеш про мою розкішну цукерницю, ти, головна економко?
— Помовч краще, Яне! Це ж так незвично й приємно, коли тобі прислужують!.. Це трошки нагадує мої візити в селі, коли я приймаю у дітей катехізис: «Сідайте, прошу, панночко Фанні. Чи не будете ви такі ласкаві випити чашечку кави?..» Знаєш, оту поганеньку каву з цикорієм, яку варять на малому вогні трохи не цілий день десь у кутку кухні? І коли мене отак частують і припрошують, я ніколи не знаю, що мені говорити…
— А тут знаєш, що говорити?
Я відповіла не зразу. Пригадала на мить нашу першу зустріч в автомашині. Цей вечір чимось скидався на той, а проте все було тоді куди легше, простіше, ніж тепер.
Ян уже не лякав мене, хоч так ніжно дивився на мене, що я опустила очі. Та — дивна річ! — у цій не вельми затишній кімнаті наодинці з ним я почувала себе в цілковитій безпеці.
— Твоя правда. Тут я ще більше не знаю, що говорити, — сміючись, відповіла я нарешті.— Та це байдуже. Я почуваю себе тут добре, а це головне!
Ян не зважив на мої слова. Він сидів збоку, край столу, схрестивши довгі ноги, — одна рука його звісилася за спинку стільця, другою помішував ложечкою каву.
— Не meae, felix quondam pecus… — раптом почав він декламувати, поглядаючи на мене з лукавою усмішкою.
— Ite capellae… — продовжила я, відповідаючи на його усмішку, але серце моє забилося швидко-швидко: виходить, і він теж думав зараз про нашу першу зустріч і прогулянку в машині.
— То приємний спогад, правда, Фанні?
Він усе ще крадькома спостерігав мене, час від часу кидаючи на моє обличчя проникливий пильний погляд, і цей дивний погляд змушував мене раз у раз відводити вбік очі, хоч як я намагалася витримати його.
— Так, — пробурмотіла я. — То приємний спогад. Ян підвівся, висунув шухляду стола.
— Хочеш сигаретку? Молоді дівчата в гостях можуть собі це дозволити!
Та, витягаючи із шухляди пачку з сигаретами, він ненароком упустив стосик листів, і вони розсипалися по підлозі.
Я нахилилася, щоб допомогти йому їх позбирати.
«Яка насмішка долі,— думала я, — тримати отой злощасний лист у руках і не мати змоги зазирнути в нього бодай одним оком!»
— Ого! А ти, нівроку, чимало листів одержуєш, — зауважила я.
У нього був явно невдоволений вигляд.
— Атож… Це все від матері.
— Ну що ж, видно, вона дуже дбає про тебе, твоя мати! А втім, воно й не дивно:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...», після закриття браузера.