Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Скрізь життя — і під водою, і над водою! Пасажири «Пілігрима» спостерігали, як полюють на маленьких рибок зграї перелітних пташок, які залишили приполярні краї перед приходом зимової стужі. Дік Сенд, перейнявши у Джемса Уелдона разом із багатьма іншими корисними навичками також і мистецтво влучної стрільби, довів, що він однаково гарно володіє рушницею і револьвером: юнак підстрелив на льоту кілька пташок.

Над водою кружляли буревісники — одні абсолютно білі, інші з темною облямівкою на крилах. Іноді пролітали зграї капських буревісників, а у воді проносилися пінгвіни, які на землі такі недолугі й так смішно ходять. Одначе, як зауважив капітан Гуль, обрубки крил слугують пінгвінам справжніми плавниками, у воді ці птахи можуть змагатися з найшвидшими рибами, тож моряки іноді приймають їх за тунців. Високо у небі планерують гігантські альбатроси, розкинувши крила у десять футів завширшки. Вони спускаються на воду і дзьобом шукають собі в ній їжу.

Ці постійно мінливі картини — неймовірно захопливе видовище. Лише людині, глибоко байдужій до природи, море може здатися одноманітним.

Удень 10 лютого місіс Уелдон, прогулюючись палубою «Пілігрима», помітила, що поверхня моря раптово стала червонуватою. Здавалося, воду пофарбувала кров. Скільки бачить око, навсібіч розляглося це загадкове червоне поле. Дік Сенд грався з маленьким Джеком неподалік від місіс Уелдон, вона сказала йому:

— Поглянь, Діку, який дивний колір має море. Звідки це забарвлення?

Може, тут якась морська трава?

— Ні, місіс Уелдон, — відповів юнак, — цього забарвлення воді надають міріади крихітних ракоподібних, які слугують звичайним харчем для великих морських ссавців. Рибалки дуже вдало назвали цих рачків «китовою юшкою».

— Рачки! — сказала місіс Уелдон. — Але вони такі крихітні, що їх цілком можна назвати морськими комахами! Кузен Бенедикт, певно, з радістю додасть їх до своєї колекції. І місіс Уелдон гучно покликала:

— Кузене Бенедикте! Йдіть-но сюди. Кузен Бенедикт вийшов з каюти майже водночас із капітаном Гулем.

— Погляньте лишень, кузене Бенедикте! Бачите величезну червону пляму на морі? — запитала місіс Уелдон.

— Еге ж! — вигукнув капітан Гуль. — Китова юшка! Оце чудова нагода вивчити дуже цікавих рачків, пане Бенедикте!

— Дурниці! — сказав ентомолог.

— Як «дурниці»?! — вигукнув капітан. — Ви не маєте права виявляти таку байдужість! Якщо не помиляюся, ці рачки належать до одного з шести класів членистоногих і у як такі…

— Дурниці! — повторив кузен Бенедикт, заперечуючи головою.

— Одначе! Така байдужість у ентомолога…

— Не забувайте, капітане Гулю, — перервав його кузен Бенедикт, — що я вивчаю комах, зокрема шестиногих.

— Тож вас ці рачки не цікавлять, пане Бенедикте? Але якби ви мали шлунок кита, неймовірно зраділи би такому банкету! Знаєте, місіс Уелдон, коли нам, китобоям, трапляється наткнутися у морі на таку зграю рачків, ми поспішаємо підготувати гарпуни і шлюпки. У таких випадках можна не сумніватися, що здобич десь поблизу…

— Але як можуть такі крихітні рачки нагодувати велетенського кита? — запитав Джек.

— Що ж тут дивного, друже? — відповів капітан Гуль. — Адже готують смачні страви з манки, крохмалю або з борошна найдрібнішого помелу. Так вже вигадала природа: коли кит пливе у цій червоній воді, юшка для нього готова, — йому потрібно лише відкрити свою величезну пащеку.

Міріади рачків потрапляють туди, і він стуляє рота. Тоді рогові пластинки, — так званий «китовий вус», — які щіткою звисають у нього з піднебіння, виконують роль сіті. Ніщо не може вислизнути з його рота, і маса рачків прямує у великий шлунок кита так само просто, як суп у твій животик.

— Ти розумієш, Джеку, — додав Дік Сенд, — що пан кит не витрачає часу на те, аби чистити від шкаралупи кожного рачка, як ти, наприклад, коли їси креветок.

— У той час як велетень-ненажера ласує своєю «юшкою», — сказав капітан Гуль, — кораблю легше підійти до нього, не викликаючи в кита занепокоєння. Найбільш влучна мить пустити в хід гарпуна…

Цієї миті, ніби на підтвердження слів капітана Гуля, вахтовий матрос крикнув:

— Кит на горизонті — попереду з лівого борту! Капітан Гуль випростався на весь зріст.

— Кит! — вигукнув він і в мисливському запалі побіг на ніс.

Місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд і навіть кузен Бенедикт пішли за ним. Справді, за чотири милі, під вітром, в одному місці море ніби закипіло. Досвідчений китобій не міг помилитися: серед червоних хвиль рухався велетенський морський ссавець. Але відстань ще була надто великою, щоб можна було визначити породу цього ссавця. Пород цих кілька, і кожна досить різко відрізняється від інших.

Можливо, це один із видів справжніх китів, за якими зазвичай полюють китобої північних морів? У справжніх китів немає спинного плавця, під шкірою у них товстий шар жиру. Довжина справжніх китів іноді сягає вісімдесяти футів, але середня їхня довжина не більше шістдесяти футів. Від одного такого страховиська можна отримати до ста бочок ворвані.

А може, це смугач, який належить до породи спиноперих китів, — одна вже назва має викликати повагу в ентомолога. У смугачів — схожі на крила спинні білі плавці завдовжки у половину тулуба, це своєрідний літаючий кит. Але це міг бути і великий смугач, відомий також під назвою смугача-горбача, в нього також є плавець на спині, а завдовжки він не поступається справжнім китам. Поки ще не можна було визначити, до якого виду належить кит, якого помітив вахтовий.

Капітан Гуль і весь екіпаж «Пілігрима» жадібно стежив за ссавцем.

Якщо годинникар, дивлячись на настінні годинники у чужій кімнаті, відчуває нездоланну потребу їх завести, то яке пристрасне бажання загарпунити здобич охоплює китобоя при спогляданні плаваючого в океані кита? Кажуть, полювання на великого звіра захоплює ще більше, ніж полювання на дрібну здобич. Якщо мисливський запал тим сильніше, чим більша здобич, то що ж має