Читати книгу - "Золото і анаконда"

Через дві години після виходу з Тамбо де Мама Ріта ми опинилися на пагорку, з якого видно було внизу двоє невеличких озер, що звуться Лос Антехос (Окуляри), тому що вони розділені вузькою смужкою суші, яка має форму носа. Опис Вальверде виявився настільки точним, що помилитися було просто неможливо.

В дерротеро сказано, що звідси знову можна побачити Серрос Льянганаті, і Андраде під час своєї шостої мандрівки, коли був тут, справді виразно розгледів три вершини. Англійський мандрівник Дайотт теж якось помітив їх з цього місця і визначив напрямок до них по компасу; судячи з його даних, це ті самі вершини, про які говорив Андраде. Але нам не пощастило. Хоч погода була краща, ніж завжди, і час від часу виглядало сонце, східну частину Льянганаті погано було видно, а високі вершини ховалися в хмарах.

Чи побачу я коли-небудь отой «трикутник»? І чи взагалі вони існують — три вершини, про які писав Вальверде?

7
ТРИ ВЕРШИНИ

Від озер Антехос до Яна Коча — Чорного озера, про яке дерротеро Вальверде теж згадує, — ми йшли ще з годину: спочатку через болото, а потім покрученою стежкою крізь густі зарості.

Кілька разів ми натрапляли на свіжі сліди пуми, дуже глибокі — очевидно, звір був великий, може, той самий, що крав у Гейнца свиней. Андраде показав нам місце, де він якось застав пуму, що пожирала забитого нею оленя.

Ведмедів тут було теж багато — це ми бачили з того, що пуйя обабіч стежки була геть обгризена. Соковита серцевина цих колючих рослин — найулюбленіша їжа ведмедів, що живуть у парамос. Коли зірвати листок пуйї, то на стовбурі утворюється заглибина, схожа на чашу, яка під час дощу наповнюється водою. Одного разу на вулкані Пічінча мені довелось із своїми супутниками стати табором на місці, де не було жодної краплі води. Але ведмеді позгризали там листя з пуйї, і ми змогли набрати із «чаш» багато води. Виходить, що ведмежа послуга може бути корисною! До речі, в нас тоді було обмаль і харчів, тому ми за прикладом ведмедів стали їсти листя пуйї. Воно виявилось досить смачним, схожим на пальмові бруньки. Дивно, але жоден з пеонів не знав, що пуйя їстівна. А вони, здавалось, повинні були б знати все, що тільки можна вживати в їжу в цій дикій області!

В Льянганаті живе очковий ведмідь — Урсус онатус, навіть два чи три підвиди його, які відрізняються і кольором, і величиною. Капітан Лох свідчить, що найбільші з них мають вагу до двохсот сімдесяти п’яти кілограмів. Очкові ведмеді нападають самі дуже рідко, зате завзято обороняються, коли їх хто зачепить. В період парування вони, як і багато інших тварин, дуже легко роздратовуються, в чому переконався один з вакеро, котрих ми зустріли в Тамбо де Мама Ріта. Якось він їхав верхи по парамос і побачив, як два ведмеді упадали біля ведмедиці, час од часу незграбно нагороджуючи один одного ляпасами. Примітивши верхівця, один ведмідь забув про суперника і про даму й щодуху кинувся на нього. Вакеро довелось добре пришпорити коня, щоб утекти од ведмедя, який ще довго гнався за ним. Того самого дня вакеро повернувся туди з рушницею і собаками, але ведмедів уже й сліду не було.

Ми бачили не тільки сліди пум і ведмедів, а й щось важливіше для шукача скарбів — виразні сліди давніх доріг, прокладених, очевидно, ще інками.

— Що як не золото могли возити інки цими дорогами! — вигукнув Андраде.

Ми йшли згідно з вказівками дерротеро: «… по той бік його (Чорного озера) тобі треба спуститися по схилу пагорба так, щоб досягти ущелини, куди рине водопад. Там ти знайдеш місток із трьох колод, а якщо його немає, зроби інший і в найзручнішому місці переходь».

— Тут легко допуститися помилки, і багато мандрівників помилялись, — заявив Андраде. — Річ в тім, що тут є два водопади. Один — ближчий — рине з Чорного озера, другий — на Ріо Гольпі, правій притоці Ріо Льянганаті. Якщо перейдеш річку, що витікає з Чорного озера, — це і є Ріо Льянганаті, — то вийдеш до гір Кордильера де Мулатос і опинишся надто далеко на півночі. Місцевість уже не відповідатиме вказівкам дерротеро. Там, щоправда, є гора з трьома вершинами, є й озеро і навіть водопад, але вони лежать над межею, до якої ростуть дерева, тому там немає лісів, про які каже дерротеро. Біля цієї гори марно шукали скарбу і капітан Лох, і Бошетті, і д’Орсей. Один пеон, який ходив з д’Орсеєм, розповідав, що коли д’Орсей досяг того місця, то сів і заридав. З радості чи з жалю, важко сказати. Пеон, дивлячись на нього, й собі заплакав. Це та сама гора, над якою кружляв Джордж Гоуден, коли ми літали над Льянганаті. Але я клянусь, що всі, хто шукав скарбу Вальверде на північ від Ріо Льянганаті, тільки марно гаяли час.

Коли ми спустилися в долину Ріо Льянганаті, краєвид змінився. Ми раптом опинилися в казкових субтропічних хащах. Серед дерев, обліплених вологим мохом, як бородами, густо росла гігантська папороть і височезна трава еспаданья з гострим, мов списи, листям, а нижче на схилах починались непролазні бамбукові зарості. Прохід, що його Андраде прорубав минулого року, геть заріс, тому нам довелось узятися за топірці. З’явилися хмари комах. Великі в’їдливі гедзі і тисячі маленьких кровожерних мух, так званих аренілья, вишукували незахищені місця на тілі і так напивалися крові, що мало не лопали. На щастя, я мав із собою кілька пляшок рідини від комарів — це був справжній порятунок.

Найважче було носильникам з великими незручними тюками, що чіплялися за сучки, застрявали в корінні. Щоб пробратися вперед, носильникам доводилось то робити акробатичні стрибки, то лізти рачки. Невдовзі вони були геть вимазані в багнюці.

На галявинці серед заростей, звідки видно було схід, Андраде раптом схопив мене за руку і схвильовано прошепотів:

— Чекай! Хай носильники пройдуть трохи вперед, я тобі щось покажу!

Ми пропустили повз себе носильників, і, коли останній із них