Читати книгу - "Чорний вовк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він знову випростався.
— Ти ж казала, що вони не мають ніякої цінності.
— Для мого знайомого мають. А він тепер дуже впливовий і дуже багатий.
Він погодився. Тільки тоді вона дозволила обійняти себе.
*Він вийшов від неї пізно ввечері. Поїзд відходив о двадцять першій п’ятнадцять. Сидів на вокзалі п’яний від щастя і здатний був повірити, що Інга приїхала до нього, тільки до нього.
В поїзді він мало не наткнувся на солдата з прикордонної частини. Швидко відвернувся, щоб солдат не впізнав його. Вона не хотіла, щоб хтось знав про його приїзд.
Та все ж він не був певен, що його не впізнали.
*Раптом Інзі пригадалося: того франкфуртського прокурора звали Вебер. Тільки за хвилину вона усвідомила зв’язок своїх думок. Весь час у неї перед очима був гарний чорнявий чоловік в окулярах із синіми скельцями. Він припустив помилку, що надів ті окуляри в автобусі, але від помічників прокурора не можна чекати, щоб вони були досвідченими криміналістами. Здебільшого це просто політичні ентузіасти, які ніколи не бувають обережними.
Інга вийшла на маленькій станції в К., де їй треба було влаштувати ще одну річ. Явку їй дав Герстнер. «Того прокурора звали Вебер», — знову і знову повторювала вона і від того все ясніше відчувала, що у гарного чоловіка в синіх окулярах багато спільного з прокурором. «Але це може означати, що вони теж шукають ті самі папери», — міркувала Інга. Думку про те, що прокурор випадково послав свою людину в той самий день, у який послано й її, можна було відкинути. Це було зроблено спеціально. Отож, франкфуртський прокурор знає про неї і про її завдання. І між колишніми есесівцями трапляються зрадники.
Це примусило її піти скоріше. Легко перескочила канаву, сполохавши зграйку гусей, які огидно загелготіли. Глянула на годинник. Зручний час. Тільки друга година.
Сонце немилосердно пекло; в прозорому повітрі літали тисячі маленьких мушок. На березі ставка гралися замурзані діти. По вибоїстій дорозі дід котив тачку. Тачка неприємно рипіла. Дід подивився на Інгу і скинув капелюх. Жінка, одягнена по-міському, нікого тут не могла здивувати — був час відпусток, і городяни снували повсюди.
Їй не треба було питати адресу, все було організовано прекрасно. Знайшла третій будинок в кінці села, огляділася навкруги. Село наче вимерло.
Коли взялася за клямку хвіртки, раптом знову пригадалося: прокурора звуть Вебер. Таємна організація націстів засудила його до смерті. А поки що він іще живе і його небезпечний апарат діє.
Нараз озирнулася, хоч не відчувала за спиною ніякої небезпеки. Це була звичка.
По битій дорозі сунув дід із своєю розхитаною тачкою, а на березі ставка гралися діти. Більше ніде — скільки сягало око — не було видно жодної душі. До того ж вона була певна, що на станції зійшла одна.
Вступила на маленьке подвір’я і зачинила за собою хвіртку. Помітила, що чимось збуджена, а це недобре. Колись у такому стані вона нізащо не вийшла б на манеж. Цей страх йшов від безглуздої думки: прокурора звуть Вебер.
— Хто там? — озвався з будинку чоловічий голос.
З розчиненого вікна на неї дивилось невиразне обличчя неголеного чоловіка.
— Тут живе товариш Краль? — усміхаючись, запитала Інга. Їй не раз нагадували, що в цій країні треба звертатись до людей «товариш» і «товаришка».
— Тут, — кивнула голова у вікні. — А ви з району, чи як?
— Так, я з району.
— То заходьте в хату. Я чекав на вас іще вчора, але думав, що приїде особисто товариш Гонзл.
— У нього збори, — повідомила вона. Тут не може бути помилки, — казали їй, — у цій країні завжди у когось збори.
Чоловік намагався говорити бадьорим голосом:
— Усі поставки ми виконали, товаришко.
Він став у дверях і допитливо дивився на неї. Зітхнув з полегкістю. Жінка. З нею не буде великої мороки.
— Крім молока, — підкреслив він. — По молоку ми зіткнулися з непереборними технічними труднощами.
Вона знала цей термін і всміхнулася. Дуже добре, що її навчили там комуністичної фразеології.
Вони зайшли в кімнату.
— Ви живете тут самі? — спитала вона.
— Ні, дружина поїхала до Будейовиць і повернеться десь… — він подивився на старовинний шварцвальдський годинник з зозулею, — десь за годину.
— До того часу ми скінчимо. Яку посаду ви тепер займаєте, пане Краль?
Він здивувався:
— То ви не з району?
— Ні. Мюнхен. Західна Німеччина. Вам це щось говорить?
Він з жахом втупився в неї.
— Ви — німкеня?
Знизала плечима.
— Можливо. Я спитала вас про вашу посаду.
— Секретар кооперативу. — Він перелякався. — Але я не розумію…
— І не треба. Нічого особливого я від вас не вимагатиму. Тільки заряджений пістолет і резервну обойму. У вас, певно, є? — Вона подивилась на годинник. — Даю вам п’ять хвилин.
Не хотіла дивитися йому в лице, щоб не бачити, як він зблід, як тремтять йому губи.
— Це… ви переплутали адресу… — видихнув він. Потім підвівся, але ноги в нього тремтіли з переляку.
Інга похитала головою.
— Ні. Адреса правильна. Вацлав Краль.
Він трохи отямився від страху.
— Але пістолет… німкеня… я повинен був би доповісти…
— Можете. — І знову подивилась на годинник. — У вас лишилось тільки чотири хвилини.
Чоловік сів і поклав руки на стіл перед собою. Вони тремтіли.
— Зрозумійте, пані, з усім цим я давно покінчив, я тепер…
— Не шукайте мого співчуття, — холодно сказала Інга. — Під час війни ви займалися спекуляцією, і коли наші вас притиснули і вам
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний вовк», після закриття браузера.