Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

— Я тебе не ображу, я обіцяв, — нагадав хлопець, — але я не люблю грубощі. Я показав тобі ніж лише для того, щоб ти знав: я можу вийти з себе, і ти сам у тому будеш винен.

Розмова здавалася якоюсь книжковою, вигаданою. Де цей хлопець знайшов собі модель поведінки: спокійний тон, поважну позу, та й у відсутності ввічливості йому не закинеш.

— Я чекаю відповіді, — повторив хлопець.

І Ігор, знову відчуваючи камінь у шлунку, важкий холодний камінь, сказав над силу:

— Вона мене просила допомогти їй. Донести бляшанки з білилами.

— І все?

— А що все?

— Ти в неї затримався, Ігорю. Можливо, ти допомагав їй білити стелю?

Один із хлопців, що досі мовчки курив, не втримався, хмикнув, той у светрі різко обернувся до нього. Він нічого не промовив, але той, що хмикнув, кашлянув і опустив- голову, затягнувшись сигаретою. А ватажок знову дивився просто у вічі Ігореві.

— Ну так що?

— Ми розмовляли.

— Тобі з нею було приємно?

Ігор почувався боягузом і покидьком, але нічого не міг з собою зробити. Слова самі випирали з нього.

— Ми розмовляли. Що тут такого?

— Такого? Не знаю. Вважаю — нічого. Ти пам’ятаєш телефон, Ігорю?

— Пам’ятаю.

— Ти розумний хлопець, я це відчуваю, а я рідко помиляюся. Ти все зрозумієш і вчиниш як треба. Забудь її телефон, гаразд?

— Як забути? — Ти все чудово зрозумів, а все-таки запитуєш, — шмаркач, боягуз!

— Фі-гу-раль-но… Не дзвони їй більше. Не з’являйся. Не допомагай. У неї є інші помічники, вони впораються. Тобі все зрозуміло, Ігорю?

— Так.

— Тоді можеш іти. Прощавай. Радий був поговорити з тобою. Вихід на проспект — ліворуч через арку.

Ноги знову стали ватяними і погано слухались. Ігор ішов, неприродно прямий, не обертаючись, але позаду було тихо. Ніхто не біг за ним, не свистів, навіть не сміявся. Такі ввічливі хлопці, втіха дворової громадськості. А ніж — то дрібниці, ним лише олівці застругувати.

А якщо дрібниці, чого ж злякався? Чи страх у тебе в крові, лякаєшся у будь-якому випадку? Ну, не бандити ж вони, ну, дали б по пиці. Боляче, але не смертельно. Не болючіше, аніж, скажімо, в зубного лікаря. Тільки потерпіти, і все скінчиться.

Але можна й не терпіти. Можна і самому руками попрацювати — адже сила є. Коли не страшно, ти цю силу легко використовуєш. Коли не страшно…

А зараз страшно? Страшно, Ігорочку, лицарю бідолашний, аж дрижаки хапають…

Адже нічого не трапилося. Погомоніли й розійшлися. А те, що він на запитання відповідав, — так що тут поганого? Невинні запитання, невинні відповіді.

Вийшов на проспект: світло, людей повнісінько, автомобілі, тролейбуси, міліціонер в шпаківні сидить. Знайшов монетку, відчинив двері телефону-автомата, набрав номер.

— Мамо? Я в товариша затримався. За півгодини буду.

У товариша.

Їхав у метро, думаючи, як завтра зі стариком Ледньовим підуть у місто, знайдуть Губернаторську вулицю, номер чотирнадцять — що їх там чекає? Думав про те, що, намагаючись обдурити самого себе, притупити відчуття якоїсь бридкості, чи що, — немов доторкнувся до чогось слизького, неприємного.

А завтра Настя чекатиме на його дзвінок.

Чесно кажучи, Ігор втомився жити двома життями. Втомився від роздвоєності, від того, що ніде не вмів повністю відключитися, бути лише одним Ігорем Бороді-ним, не думати про долю і справи другого. Здавалося б, що простіше? Припини вникати в чужу пам’ять, в чужий час, забудь про двостовбурну березу в сокольницькій глуші. Але ні. Вабило його туди.

Йшов дорогою в місто, слухав, як позаду, ледве за ним встигаючи, дріботить старик Ледньов, продовжуючи вести на ходу чергову довгу шляхову оповідь “про різне”. Це він так попереджає: “А зараз поговоримо про різне”. І говорить сам, без угаву говорить, співрозмовник йому не потрібен, як, до речі, і слухач. Є попереду на кілька кроків спина Ігоря — її і досить. Як стінки для тренування тенісиста.

— А я, Ігорочку, в молодості таким сміливцем був! У Воронежі, пам’ятаю, у дворянському зібранні, я з однією красунею, дочкою… Ні-ні, без імені. Так от, ішли ми з нею в мазурці, в першій парі, а танцював я, Ігорочку, як молодий бог, і кажу їй: “Ви чарівні! Дозвольте зустріч…” Чи щось подібне… Та ти ж знаєш, Ігорочку, що в таких випадках шепочуть на вухо… Ех, вушко, вушко! А після мазурки до мене підходить якийсь корнет вусань, негідник, і при всіх — уявляєш, Ігорочку, при всіх! — кидає мені: “Ви дурне і миршаве пихате барильце!” Чи щось подібне… А я, треба сказати, і справді був череватенький, любив попоїсти, грішний… Та ще пихатий! Це, Ігорочку, була чистісінька брехня — ти ж мене знаєш! Я не стерпів і сказав йому: “Ви хам, корнет! Будемо стрілитися”. І уявляєш, Ігорю, всі почали мене відраджувати: він, мовляв, п’яний, він закоханий, він не знає, що робить… Не знає, кажу, так взнає. І о сьомій ранку, тільки-но сонце позолотило верхів’я дерев, ми вийшли на галявину, там була така галявина, де всі стрілялися, і…

Ігор навіть обернувся, хотів зазирнути Ледньову в очі, проте даремно обертався. Професор здіймав куряву позаду, на нього не дивився, втупився собі під ноги і вів далі:

— Я, Ігорочку, стрілець чудовий. Корнет стріляв перший — промашка! Стріляю я, він зойкає, всі біжать до нього, а я кидаю пістолет і кажу: “Не хвилюйтеся, панове, він живий і неушкоджений. Я перебив йому аксельбант”. І справді: його аксельбант — навпіл…

Тут Ігор не стерпів:

— Він