Читати книгу - "Миколчині історії"

Нарешті, після чергового зашпортування, шматок яблука застряг собаці в горлі.

Найда підскочив і прокинувся.

Навколо стояв густий солодкуватий запах яблук.

А до Халабуди наближався… Миколка!!!

Найда спершу радісно побіг назустріч і завиляв хвостом.

А потім згадав свої муки й узявся Миколку обгавкувати: мав би совість! Найда тут собі місця не знаходить, а той десь бродить без дозволу?!

— Ша, Найдо, ша! — не дуже-то й винувато виправдовувався Миколка. — Я той… ходив там, підсобляв дещо! Зі школи вирулив: якась баба суне, торбами обвішана — аж вгинається. З торбів — молоденькі деревця стирчать на всі боки. Давайте, кажу, поможу нести! Вона: ой, поможи, бо ж дуже садок люблю, накупила на базарі саджанців, а сил донести не маю. Тяжкі, зараза, але так і допер аж до хати. Вона: ой, дякую, ти, синку, дуже чемний! А то, мовляв, бачила я іншого хлопчика, ще й меншого за тебе — вже п’яний і обкурений. Ну, раз так, то я той… ну, надихнувся й питаю: може, ще вам щось треба? То і яблуні в садку їй пообривав, і в ящики поскладав, і в льох позаносив, і нові яблуньки ми з нею посадили, ще й старі дерева пообкопували…

Пес докірливо обнюхував господаря. І що це в нього? Торба яблук? Гарна віддяка за півдня Найдиних страждань! Дожився Миколка, дожився й Найда біля нього!

— Училка ж казала, що старих людей треба шанувати! Ну, через дорогу там перевести чи що… — вже винуватіше бубонів хлопчик.

Найда погрозливо вишкірився.

— Ну, гаразд: вона казала не старих — літніх людей! Це ж те саме.

«Літніх»? Якраз дуже не те саме! Тепер нарешті всі загадкові ниточки привели до однієї відгадки!

Найда ще раз обнюхав торбу і раптом згадав Жінку, яка пахла сонцем, яблуками і літом.

Літня Жінка! Ота, що колись, дуже давно, ще як Найда був малий, Миколку порятувала! Коли той мало не вмер од Вітчимової «науки»! Ота, яка насварила за те, що хлопчик так рано закурив і п’яний, але Найда за це на неї не гавкав! Це ж його, Миколку, Жінка і мала на увазі, коли розповідала про колись баченого «хлопчика»!.. Миколка просто її не пам’ятає — був же тоді без пам’яті!

Так ось чому Найда не знайшов Миколки! Так ось чому Найді снились яблука! Не тільки тому, що сад і хата тієї Жінки далеченько, а й тому, що вони наскрізь просякнуті пахощами яблук!!! Пахощами, які забили дух Миколки!..

Найда ще для годиться трохи подзявкотів. Але скоренько завиляв хвостом і заспокоївся.

Гаразд, хай уже! Хай слухає ту свою Училку, хай помагає і старим, і літнім! А ну ж серед них, як от сьогодні, трапиться людина, що колись урятувала тобі життя!

Біля неглибокої річки Болотянки зібрались малята. Це приїхали друзі до Дівчинки: так само малі, так само пропахлі милом, цукерками й батьківською любов’ю.

Усі перелякано дивилися то на воду, то на Найдиного Миколку. Після того, як Миколка врятував хом’ячка Терточку, він здобув у Дівчинки Авторитет.

— Дивіться, діти, небо втопилося! — гигикнув Миколка. Так, аби що-небудь сказати цій пещеній дитсадківській громаді.

— Гав! — з гідністю потвердив Найда Миколчині слова.

На дні тихої річки справді спочивала безмежна блакить, а в ній кошлатились білі хмарини.

Діти зажурено мовчали.

Раптом котресь поглянуло догори. Небо вгорі було!

— Ну, як вам сказати? — зніяковів Миколка. — Небо ж не все втопилося. Тільки шматочок, тільки нижнє бовтнуло… той, упало. Але й без нижнього неба хіба ми не відкинемо ратиць, той, копит? Тобто, той… хіба зможемо жити? Хіба зможуть літаки нормально літати? Пташки почнуть задихатися, дощі стануть холоднішими! Бо вже фугуватимуть, той, ітимуть аж із отієї, вищої частини. А легкий сніжок зовсім до нас не долітатиме…

— Гав! — додав значимості Миколчиним словам Найда, ніби крапку поставив. Справді, цього року снігу було — тільки подушечки лап намочити.

Малята слухали, наче заворожені. Миколка ж говорив і говорив, пишаючись тим, що вперше у житті завоював таку увагу, що так багато круглих оченят прикипіло до нього.

Нечутно підійшов чужак — хлопець з Вулиці. Посмердів новими черевиками й пиріжками, послухав трохи, а тоді як розрегочеться!

— Чого, малі, вуха порозвішували? Слухаєте цього вошивого! «Небо втопилося!» Гляньте вниз, дурні. Бачите себе? То ви що, теж потопилися? Це просто відображення! Як у дзеркалі! Зрозуміло?

Діти полегшено відітхнули.

Чужак гордо пішов стежкою далі.

— Найдо, за мною! — рушив і присоромлений Миколка.

— Гав! — Найда рвонув за Миколкою, але в останню мить уловив сліди незнайомого Собаки: чи не той, що погриз «куряче» пальто, викинуте Товстухою на Смітник?

Малеча стояла на місточку і знов дивилася то на воду, то на небо.

— Жаль, що сніжинки не долітатимуть!.. — першою врочисте мовчання порушила Дівчинка. Очиська її були повні зворушення від незвичайної події.

— Скода, со досці будуть холоднісими!.. — підтвердило котресь.

— Відображення відображенням, а небо таки на дні!.. — дивувалося інше.

— Яка мілка річка і яке глибоке небо втопила!.. — зітхнули всі зачаровано.

— Гав! — підкреслив урочистість моменту Найда.

І, вмить забувши про запах незнайомого Собаки, радісним клубком потрюхикав доганяти господаря.

Довгими вечорами в Халабуді Миколка долонями виробляв різні фігурки проти свічки, і вони кидали на фанерну стіну химерні тіні. У такі години Миколка часто розказував Найді, що, коли виросте, вони