Читати книгу - "Задуха"

Вона вся подається вперед, палець, спрямований на мене, тремтить.

Та хай його все трахає кінь.

Їй жити лишилося — майже нічого.

І я кажу:

— Так, Єво. Я тебе натягував за всякої нагоди, — кажу я й позіхаю. — Тільки й думав про те, як би засунути в тебе свою штуку.

Це називається психодрама. Але з тим же успіхом це можна назвати ще одним способом утилізації бабусь.

Вона опускає руку й відкидається на спинку свого інвалідного візка.

— Нарешті ти це визнав, — каже вона.

— Авжеж, — кажу я. — Ти, сестричко, така вся апетитна, як тут не піддатися спокусі.

Вона дивиться на темну пляму на лінолеумі й каже:

— Він усе-таки зізнався. Після стількох років.

Це називається терапією за допомогою рольових ігор, але Єва не знає, що все це — не насправжки.

Вона підводить очі й дивиться на мене:

— І тобі не соромно?

Ну, я так гадаю, якщо Ісус помер за мої гріхи, я в змозі взяти на себе двоє-троє чужих гріхів. Кожному випадає можливість побути цапом-відбувайлом. Узяти на себе провину.

Мучеництво святого Мене.

Чужі гріхи лежать у мене на плечах важким тягарем.

— Єво, — кажу я. — Сестричко, сонечко, красуне, кохання всього мого життя, звичайно, мені соромно. Я був такою тварюкою, — кажу я й дивлюся на годинник. — Просто ти так мене збуджувала, що я втрачав голову.

Нібито мені більше за всіх треба. Єва витріщається на мене своїми вирлатими гіпертиреозними очима, і одна сльозинка стікає по її напудреній зморшкуватій щоці.

Я дивлюся в стелю й кажу:

— Гаразд, я зробив боляче твоїй пі-пі, але це було вісімдесят років тому. Отож забудь про це й живи далі.

Вона затуляє обличчя руками — своїми жахливими руками, схожими на покарлючене коріння дерева або на висохлі морквини.

— О, Коліне, — бурмоче вона. — О, Коліне.

Потім вона прибирає руки, і її щоки мокрі від сліз.

— О, Коліне, — шепоче вона. — Я прощаю тебе. — Вона впускає голову на груди, і шморгає носом, і намагається витерти сльози краєчком свого слинявчика.

Потім ми просто сидимо й мовчимо. Навіть жуйку не пожуєш — нема в мене жуйки. Я знову дивлюся на годинник. За двадцять пять хвилин перша.

Вона витирає очі, шморгає носом і підводить голову.

— Коліне, — каже вона. — Ти мене ще кохаєш?

Господи, як мене все дістало.

Ці психовані старі.

І до речі, якщо вам раптом цікаво, я — не потвора в людському образі.

Я почуваюся героєм якоїсь дурної книжки. Я кажу:

— Так, напевно. Так, Єво, напевно, я тебе й досі кохаю.

Тепер Єва ридає, здригаючись усім тілом.

— Я така рада, така рада, — каже вона, і заливається слізьми, і шмарклі з носа капають просто їй на руки.

Вона каже:

— Я така рада, — але продовжує плакати, і я відчуваю запах пережованого біфштекса — у неї в туфлях. Запах курки з грибами — у неї в кишені. І маму все ще не привели з душу, а до першої дня мені треба бути на роботі — у вісімнадцятому столітті.

Нині я працюю над четвертим ступенем, але мені все важче й важче згадувати своє минуле. Тепер воно перемішалося з минулим інших людей. Я навіть не можу згадати, хто я сьогодні — який із адвокатів. Я зосереджено вивчаю свої нігті. Потім запитую в Єви:

— А лікарка Маршалл сьогодні тут? Ви, до речі, не знаєте, вона заміжня чи ні?

Я навіть не знаю, хто я насправді. Не знаю, хто мій батько. Мама, напевно, знає. Але не каже.

Я запитую в Єви:

— Може, ви де-небудь в іншому місці поплачете?

І раптом з’ясовується, що я вже запізнився. У годиннику співає блакитна сойка.

А Єва продовжує гірко ридати, розгойдуючись у своєму інвалідному візку. Пластиковий браслет дрижить у неї на руці. Вона каже:

— Я прощаю тебе, Коліне. Я прощаю тебе. Я тебе прощаю. О, Коліне, я прощаю…

Розділ дев'ятий

По обіді наш маленький дурненький хлопчик і його названа мама поїхали за покупками до торгового центру. Й там почули оголошення. Був кінець літа, і їм треба було купити все необхідне до школи. Того року хлопчик якраз перейшов до п’ятого класу. І йому треба було багато чого купити до школи. Смугасті сорочки, приміром. Тоді всі п’ятикласники, які себе поважали, ходили в смугастих сорочках. Це було давним-давно. Ще з найпершою названою мамою.

Смугасті сорочки у вертикальну смужку, якраз пояснював він їй, коли вони почули оголошення.

Ось таке:

— Лікарю Поле Бард, — мовив голос у динаміках, звертаючись до всіх покупців у торговому центрі, — ваша дружина чекає на вас у відділі косметики у «Вулворті».

Це було, коли мама повернулася за ним першого разу.

— Лікарю Поле Бард, ваша дружина чекає на вас у відділі косметики у «Вулворті».

Це був їхній таємний код.

Отож хлопчик збрехав і сказав, що йому треба до вбиральні, а сам пішов до «Вулворту», і там була його мама. Розкривала коробки з фарбою для волосся. На ній була жовта перука, і її обличчя в такому обрамленні здавалося зовсім-зовсім крихітним, і від неї так і тхнуло тютюном. Вона розкривала картонні коробки й виймала звідти темно-коричневі пляшечки з фарбою для волосся. Потім розкладала їх назад по коробках — тільки пляшечки були всі переплутані — й повертала коробки на полицю.

— Симпатична дівчинка, — сказала мама, дивлячись на фотографію на коробці у себе в руках. Вона поклала в коробку пляшечку з іншої коробки. Пляшечки були всі однакові — з темно-коричневого скла.

Розкриваючи чергову коробку, мама запитала:

— Як ти вважаєш, вона симпатична?

Хлопчик був таким дурним, що навіть не зрозумів:

— Хто?

— Ти знаєш хто, — сказала мама. — І вона зовсім молоденька. Я бачила, як ви з нею вибирали одяг. Ти тримав її за руку, так що не бреши.

Хлопчик був таким дурним, що йому не вистачило розуму втекти. Йому навіть на думку не спадало замислитися, чому мама три місяці просиділа в тюрмі, чому її звільнили достроково і чому його влаштували до названих батьків.

І мама запитала, міняючи місцями пляшечки з фарбою: світлий блондин — у коробку з-під рудої фарби, чорну фарбу — до коробки з-під світлого блондина:

— Вона тобі подобається?

— Хто? Місіс Дженкінс? — каже хлопчик.

Мама поставила обидві коробки на полицю, навіть не закривши їх як слід.

— Так вона тобі подобається?

Начебто це допоможе, наш маленький скиглій і ябеда мовить:

— Вона — всього лиш названа мати.

І, не дивлячись