Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

— Ого, — здивувалася Громовиця. — У тобі дрімають великі задатки. А сосновою смолою і справді пахне, бо ота темна купа вдень перетворюється на сосновий лісок.

— Справді? Як чудово! Збираєш собі у лісі гриби, а потім раз — і виходиш на берег моря! — Дівчинку розпирало від захвату. — Дивно все це, але дуже гарно. У фільмах завжди показують море якщо не з пальмами, то взагалі без дерев, а тут — сосни…

— Моря різні бувають, — знизала плечима Громовиця. — Але оце море я люблю найбільше. Сосни на березі — то й справді щось неймовірне.

— Шкода, але мені вже час повертатися, — зітхнула Інга, відчувши раптом якийсь душевний дискомфорт.

— Так, — кивнула Громовиця. — Але можеш навідатися сюди іншим разом. Удень тут набагато цікавіше… А хочеш сувенір на згадку?

— Хочу. А що ж тут можна знайти? Тут навіть камінчиків на березі нема. — Досі вона не відчула під ногами ані мушель, ані каменів, лише пісок.

— Помиляєшся. Під час шторму хвилі викидають такі гарні камінчики, що о-го-го. Бурштин. Чула про такий камінь?

— Звісно, так. Його стародавні греки ще електроном називали. Та тільки що ти у темряві побачиш?

— Чи ти забула, що я Громовиця? А у Громовиць зір особливий. Зачекай-но трохи… Ось, маю щось гарненьке.

Інга почула плюскіт, і за мить у її долоню ліг шерхкий камінчик, що чомусь здавався теплим на дотик.

— Його треба відшліфувати й відполірувати, тоді він буде дуже гарним, — порадила Громовиця.

— Дякую, — сказала Інга втішено і піднялася над хмарами, щоб зорієнтуватися, куди летіти.

За кілька хвилин грозовий фронт лишився далеко позаду, а попереду відкрився простір бездонного неба.

Уже лежачи у ліжку, Інга погладжувала теплий камінчик і згадувала про незвичайне Балтійське море.

Вона подумки дякувала яблуні за дивовижні пахощі, які подарували їй зустріч із морем.

Проте дива сьогодні ще не скінчилися. Зненацька Інга відчула на обличчі легенький порух повітря.

— Хто тут? — стрепенулася дівчинка.

— Не лякайся, це я, — озвався з темряви приємний голос.

— Хто «я»?

— Я, працівниця Департаменту Весняних Ароматів Глобальної Служби Щастя Блу Таріка.

— Якої служби? — ніяк не могла второпати Інга.

— Служби Щастя, — підтвердив голос.

— А що, є така служба? То ви, може, і з Громовицями знайомі?

— Аякже, знайома…

— Стривайте, але ж я вас не бачу!

— А тобі це неодмінно треба? — спитав не дуже вдоволений голос.

— Та якось незвично говорити з невидимкою, — знизала плечима дівчинка.

— Добре, зараз я покажуся, — пообіцяв голос.

За кілька секунд напівтемрява за вікном неначе заворушилася, взялася ледь помітними іскорками, що почали збільшуватися в розмірах, доки стали схожими на світлячків. Вони покружляли ще трохи, вималювавши у просторі перед вікном силует людини, потім несподівано згасли, але явлена постать здавалася зараз цілком матеріальною.

— Тепер задоволена? — спитала Блу Таріка. — Я виконую доручення нашого начальства. Ось візьми. Це дарунок від нашого Департаменту.

— За що?

— Причина одна, але дуже поважна. Ти сьогодні літала, вдихнувши аромат яблуневого цвіту, ти була щасливою. Саме за це наш Департамент і вирішив тебе преміювати.

— І що це? — Інга взяла до рук чудернацьку пласку пляшечку, відкоркувала її і понюхала. — Пахне яблуневим цвітом!

— Ясна річ, — усміхнулася Блу. — Це тобі знадобиться, коли яблуні відцвітуть.

— Для чого знадобиться? — перепитала спантеличена дівчинка.

— Щоб літати, — відповіла Блу. — Я бачу, що ти нічого не розумієш.

— Анічогісінько, — підтвердила Інга.

— Глобальна Служба Щастя існує на Землі дуже давно. Вона має десятки департаментів, а наш — один із найважливіших. ГСЩ стежить за тим, щоб рівень щастя на планеті не падав нижче певної критичної позначки. Я тобі всього пояснювати не буду, бо це дуже довго, та й тобі, мабуть, нецікаво, тільки скажу, що наш Департамент відстежує людей, які бувають щасливими від аромату весняних квітів.

— Стривайте, але хіба є на світі людина, яка не ставала б хоч трохи щасливішою від запаху фіалок чи аличевого цвіту! — Інга не зовсім чемно перебила співрозмовницю. — Ви їм теж даруєте такі пляшечки?

— О-о, тут не все так просто. У нашому Департаменті є спеціальна шкала інтенсивності щастя. Дванадцятибальна. Ми даруємо такі пляшечки тільки тим людям, які у своїх відчуттях досягли дев’ятибального щастя. Тобто такого щастя, коли людина стає невагомою і може літати.

— Але ж я думала, що лечу завдяки грозовому вихору! — сказала Інга.

— Скромність — гарна риса, — задоволено мовила Блу. — Але річ у тім, що ми спостерігаємо за тобою вже не один рік. Тільки минулої весни наші спостерігачі фіксували у тебе три восьмибальні спалахи щастя і добрий десяток семибальних. Та й наші колеги з ДЛА розповідали про дівчинку, яка стабільно дає восьмибальне щастя від пахощів жасмину.

— ДЛА — це Департамент Літніх Ароматів? — здогадалася Інга.

— Так.

— То виходить, що є ще Департаменти Осінніх і Зимових Ароматів?

— Є, — підтвердила Блу. — Ну, все. Доручення я виконала, час повертатися. Служба, сама розумієш.

Блу почала танути у повітрі, розсипаючись блискітками.

— Стривайте! — раптом згадала щось Інга. — А я можу дати понюхати це своїй подружці?

— Ім’я подруги?

— Іра Юргеля.

Блу дістала звідкись прозорий записничок, у якому літери світилися зеленуватими вогниками, і хвилину чи дві щось шукала у ньому.

— Можеш, — кивнула Блу, цілком задоволена пошуками. — Департамент Снів кілька разів фіксував у неї спалахи щастя на десять балів.

— То вона теж літала?

— Так, але тільки уві сні, — усміхнулася Блу Таріка. — Прощавай!

— Дякую вам, — сказала Інга. — Дуже-дуже.

— Прошу, —