Читати книгу - "Лютий шаленів хуртовинами"

— Чекаєш?

— Та що ви, ненцю, — засоромлено опустивши очі, відповіла Ганка.

— Чого вже там, бачу, — лагідно промовила Христина Іванівна і, сівши поряд з дочкою, обняла її за плечі.

— Файний він, доню, та, либонь, не для тебе. Молода ти ще дуже, та й у нього, мабуть, своя любка є.

— Нема в нього, ненцю, нікого.

— То він казав тобі?

— Сама знаю. Один-однісінький він. Усіх його рідних фашисти повбивали.

— Все одно він не для тебе, — затято твердила мати і, озирнувшись, пошепки додала: — Погрожують нам, Ганко, з лісу — тобі й мені… — Вона судорожно притиснула дочку до грудей. — Боюсь я, доню.

Ганка здивовано глянула на неї. Видно було, що мати чимось стривожена. Такою вона стала зовсім недавно. «Погрожують з лісу», — в думці повторила дівчина й одразу ж вирішила: «Треба негайно сказати про це Ільїну». Так подумала Ганка, але промовила інше:

— Хай погрожують. Я нікого не боюсь.

— Нерозумна ти ще…

Мати взяла її голову в руки і поцілувала в лоб, як цілують уже дорослих дітей.

У двері тихо постукали. Христина Іванівна зблідла, а Ганка радісно підскочила, думаючи, що нарешті прийшов Ільїн, і побігла відчиняти. Одсунувши засув, вона широко розчинила двері і побачила на порозі свою подружку Марійку.

Кругловиденьке, чорноброве Марійчине обличчя так і світилося бажанням поділитися з подругою якоюсь новиною. Щоки дівчини палали, груди високо підіймались, було видно, що вона бігла здалеку. © http://kompas.co.ua

— Христина Іванівна вдома? — передихнувши, спитала Марійка.

— А де ж їй бути? Ти чого так біжиш, спішна справа?

— Ой, знаєш, Ганко, іду я з Рудного, а на дорозі парубок стоїть, такий файний, високий. Я його наче десь бачила, та не згадаю ніяк. Він мені каже: «Добрий день, Марійко». Я відповідаю: «Добрий день». А він мені: «Ти знаєш тітку Христину?» — «Знаю», — кажу. Тоді він подає мені листа і наказує: «Передай його в руки тітці Христині». Подивилась я на лист, а потім на дорогу, а парубок уже й зник.

Марійка витягла з-за пазухи паперовий трикутник.

— Віддай нені. А знаєш, що я ще чула, — раптом згадала дівчина і таємниче зашепотіла, злякано округливши очі: — У лісі біля Рудного солдатів побили багато і навіть одного офіцера.

Ганка схопилася за одвірок і завмерла, вражена страшною звісткою. Не відчуваючи холоду, дівчина стояла на ганку, дивлячись невидющими очима вдалину. Марійка, сунувши листа в руки подрузі, побігла.

Із заціпеніння Ганку вивів голос матері.

— Що з тобою, доню? — злякано спитала Христина Іванівна. — Хто це приходив?

— Марійка прибігала, ненцю, — стомлено відповіла Танка. — Тобі листа принесла.

Мати знову, як і тоді, коли постукали у двері, зблідла.

— Це що ж за лист?

— Не знаю. Марійка сказала, парубок якийсь велів передати.

Христина Іванівна обережно, ніби папірець міг обпекти руки, взяла його, але не розірвала, а пішла до хати. Танка не помітила материної тривоги, бо й сама була схвильована: з думки не йшов убитий офіцер. Поміркувавши трохи, вона заспокоїлась. Адже вбитий офіцер міг бути й не Ільїн. За якусь хвилину Танка вже була певна, що з Ільїним нічого не могло статися страшного, і аж тоді згадала про лист.

Вона пішла на кухню і спитала в матері, від кого звістка. Мати стомлено махнула рукою і нічого не відповіла.

На другий день, коли Христини Іванівни не було вдома. Танка відшукала листа на покуті і, поспіхом розгорнувши його, прочитала: «Завтра о 12 годині на тому ж місці».

Ганка глянула на годинник. Стрілки показували дванадцяту.

«Виходить, мати пішла на якесь умовлене місце», — подумала дівчина. Вона здивовано знизала плечима й зітхнула.

У лісі, на березі невеличкого струмка, загубилася маленька хатина. Від старості вона перекосилась на один бік, наче зібралась лягти на землю і відпочити од тривалого і нелегкого життя. Підсліпувате віконце сумно виглядало з-під солом’яної стріхи на закований під кригою струмок. Здавалося, давно її залишили господарі, але легкий прозорий димок, що підіймався з димаря, і слабке мерехтливе світло у віконці свідчили про те, що в хатині є люди. Тут самотньо доживав свій вік сивоусий дід Остап. Був він ще міцний і, добре знаючи всі навколишні хащі глухих прикарпатських лісів, часто ходив на полювання.

Кілька вуликів та малесенький город біля хати стеріг великий кудлатий пес Цезар — єдиний супутник діда в його самітньому житті. Собака чув людину здалеку і попереджав про це господаря густим гавкотом.

Тихо й мирно жив би собі дід, але прийшла війна, і не стало спокою навіть у цій глушині. Та й після війни мало що змінилося. Садибу діда облюбували оунівці — дуже зручним місцем була відлюдна хата. Не хотілося старому вплутуватись у справи бандитів, але вони приходили, говорили гучні слова про «самостійну» Україну та