Читати книгу - "Місто собачих снів"

Випили за дружбу.

– Навіть не знаю хто чи що в тому винне. Ніби і не я… Та і не ти. Ти ж не винуватий, що впав у око секретут… Тобто, Юлі. Пробач. Я-а-а зараз просто п’янюче бидло-о-о-о, – чомусь проспівав Володя. – Можу, знаєш, лишнього бовкнути. На чому я зупини… Ага, хто ж, блять, винен?! Не я, не ти, та і вона зрештою не винна, що схожа… – Володя замовк і почав ретельно жувати свою шедевральну канапку.

– На кого схожа?!

Володя мовчки дожував бутерброд.

– Не треба було мені казати… Не моя то справа. Але раз почав… Коротше кажучи, Бориско, у нашого Директора є донька, як дві краплі води схожа на твою Юлю. Власне тому її і взяли у свій час на роботу без конкурсу! Але суть пабєга не в тому! Дочка Директора змалку має вроджені проблеми зі здоров’ям! Де-Це-Пе! Чув про таке? І вона знаходиться на постійному лікуванні у спецзакладі! Тепер ти розумієш чому Шеф так прислухається до кожного слова твоєї дівчини?!

Звичайно, що Борису було зрозуміло. Директор вбачає у Юлі свою хвору доньку. Пазл склався, все стало очевидним. Не дарма Борис побачив у Юлі золоту жилу для своєї кар’єри.

– Ти тільки лишнього не бовкни ніде, – сказав Володя. – Цю історію знає дуже мало людей. Я підозрюю, що навіть самій Юлі про неї не відомо. Та й чесно кажучи, я не знаю випадку, щоб хтось цим користався… Крім тебе, звісно, ха-ха! Ти ж знаєш, яка вона у спілкуванні з чужими…

– Так, пилка вона ще та… І, мабуть, таки не знає нічого, – Ткачук нервово засміявся. – Я її колись здуру допитував про ці речі, чи вона з ним бува не трахається.

Чоловіки засміялись і випили.

– Так от що я хочу сказати власне, Бориско, – Володя догризав черговий витвір кулінарного мистецтва. – Чого і прийшов, мабуть… Можна я закурю? Ой, дякую… Не хочеться мені друзів втрачати…

Борис мовчки слухав підвипившого Володю. Так, так… Це ти зараз так говориш. Коли остаточно переконався, що тебе комерційним директором призначили. Уявляю собі, як ти мене подумки кляв, коли Юля мене проштовхувала. Нехай… Нехай, нехай, Суперволодя…

До потенційного ворога завжди треба триматися якомога ближче.

Зимова вервиця свят пролетіла поруч швидкісним потягом. Борис з Юлею навіть відвідав батьків у рідному Райцентрі. Старенькі були на сьомому небі від щастя, вони і не сподівалися, що синові вдасться вирватися до них. Але Борис, скориставшись різдвяними вихідними, спакував речі, і, повідомивши, що захворів, напередодні Святвечору вирулив на південний схід разом із Юлею (теж „хворою”). Як на зло, постійно дзеленчала мобілка – всім щось терміново потрібно було від Ткачука: консультація; номер чийогось телефону; привіт, може на пиво?; добридень, це з банку… Засніжена дорога вимагала уваги і тому Борис голосно матюкався при кожному новому „тррринь-тррринь!”. Врешті-решт Ткачук здогадався вимкнути телефон і закинув його на заднє сидіння. Потім на рівному місці спустило праве переднє колесо. Борис обклав його словесно по всіх гумових родичах, тричі нагородив копняком, але це не допомогло і ставити запаску все одно довелося.

І це все на фоні жорсткого туристичного послаблення шлунку!

Довга засніжена дорога „від заправки до заправки” задоволення не принесла.

Батько Бориса із поважним виглядом довго ходив навколо автомобіля. Мати не могла натішитись Юлею.

На відміну від Бориса.

Він вже серйозно подумував як би це розірвати ці фіктивні стосунки без шкоди для свого положення на Фірмі. Юля починала чіплятись все більше, майже в кожному її реченні Борис відчував прихований докір або примху. Спілкування з коханою ставало нестерпним.

Допомагати матері Бориса по господарству Юля теж не поспішала. Вона поводила себе, мовби приїхала на відпочинок до пансіонату. Бориса це зачепило і він у досить різкій формі повідомив дівчині про етикет допомоги старшим, особливо коли вона у них в гостях. Юля образилась, але інформацію до уваги сприйняла.

Коротше кажучи, свята були веселі. Борис все частіше згадував сусідку; дуже швидко вона перетворилась у його уяві на такий собі рятівний для підсвідомості образ Ідеальної Жінки. Всі позитивні риси, якими не володіла Юля, Ткачук приписував сусідці. Кілька раз після приїзду з Райцентру він зустрічав її поблизу будинку, одного разу навіть намагався заговорити, проте Маркіта швидко зникала. Борис голову собі зламав питанням як привернути до себе її увагу. Аж одного вечора…

– Хто там? – почулося з-за дверей.

– Сусіди, – відгукнувся Борис.

Двері відчинились. На порозі, з’явився Гриня з якимось перекошеним обличчям.

– Можна? – радісно спитав Ткачук. – Ти сам?

– Сам, сам… Заходь, але я хворію трохи, – сусід істерично закашлявся і голосно виссякався у хустинку. – Що сталося?

Борис невпевнено зробив крок всередину. „Бля, щось я трошечки невчасно. Треба обережніше, ще зарази якої начіпляю… Але добре, що Мар’яни немає вдома!”. Руки для привітання він не подав.

– А що з тобою? – підозріло спитав Ткачук.

– А х..то його знає… – підкашлюючи сказав Гриня. – Грип якийсь, напевно… Кашель, нежить, всі діла… Та ти в кімнату заходи!

– Та я на хвильку… – зам’явся Борис. – В мене таке прохання, Гриня… Я тут з дівчиною посварився… Слухай, казали, що ти вірші пишеш… Продай один, я їй подарую, може помиримось…

Сусід отеретів. „Що, не сподівався такого щастя?”, зловтішно подумав Борис.

– Я взагалі-то таким не займаюсь… – тихо сказав Гриня.

Борис дістав з кишені зелену купюру з цифрою 5. На випадок відмови сусіда в іншій кишені зачаїлась ще одна купюра з цифрою 10.

– Вистачить? – чітко спитав він.

Гриня скоса глянув на гроші.

– Якого кольору в неї очі? – запитав він.

Ткачук посміхнувся. Вдалось.

– Блакитні.

Гриня пішов до кімнати; за мить він повернувся з пошарпаним блокнотом і ручкою.

– Блакитні, кажеш… – замислено мовив він, розглядаючи щось у кутку.

Борис мовчки спостерігав.

Пройшло хвилини три. Гриня кашлянув і почав щось писати в блокноті. Щось закреслив, дописав, знову закреслив і, нарешті, вирвав листок і простягнув його Ткачуку.

– Влаштує? – спитав він.

Борис глянув на листок. Там було виведено:

Без світла твоїх рук не був щасливим…

Манить очей блакитна глибина,

Заплутались в волоссі теплі зливи, -

Без тебе навіть воля затісна!

Ткачук знову посміхнувся.

– Цілком. – Він простягнув