Читати книгу - "Життєві аналогії"

а друга, веселіша, бадьоріша:

Навіть здатчик розхмурився й хрипко почав підтягати некрутам. Все тихше й тихше доносився плач, ззаду все вкрилося густою темно-жовтою курявою. Прощай, село!..Прощайте, рідні!..прощайте...прощайте!..

Але не встиг повеселілий здатчик сказати «слава богу», як нараз на однім з задніх возів хтось крикнув:

— Дивись, дивись!.. Хто це біжить?

Вітер відхилив стіну куряви вбік. За возами, далеко відставши, бігла женщина. Сиве волосся розтріпалося, намітка волоклася по землі...

Женщина розмахувала руками й щось, надриваючися, кричала. За нею гналися двоє десяцьких.

— Пайшол скарєй! — несамовито крикнув здатчик. Коні смикнули. З новобранців хто затяг пісню, хто зареготався. І тільки Микола безсило схилився на плече товаришеві.

Довго ще чулася в степу пісня:

Глуха північ. Страшно, страшно в темному лісі...

...у темному лісі...

Нерухомо мертво стоять дерева, розпустивши в різні боки обсмикане гілля, наче мертвяк вишкірив зуби. А на гілках тих товсто понасідало снігу, і коли перелякана півзамерзла птиця вдариться осліп, упадуть з гілок білі іскри й щезнуть у глибині снігу під ногами дерев.

Тихо... Чути як від морозу тріщить якесь дерево.

...від морозу тріщить якесь дерево.

Все спить. Спить під грубою верствою чистого теплого снігу. Тільки той, хто не випросив у природи спокою, тільки той мусить іти за здобиччю.

...мусить іти за здобиччю...

Цс-с... Нехай ще тихше буде в лісі. Звуків немає, немає й світла... Тільки біле... Сиплються, сиплються, сиплються тихо платки снігу й падають на рівнодушну постелю. Чиста вона, снігова поверхня. Ніхто не біг тут ще, ніхто не плямив.

...ніхто не плямив.

Тихо... Тихо й страшно в цьому великому безконечному лісі. Увесь він наповнений якимись страхами, з-за кожного дерева виглядає рогата фігура, і де далі, то все більше видно їх. Чутно серед тиші, як дряпають кігті... чути шепіт таємний. Все перелякалось, притихло.

...перелякалось і притихло.

А білі платки, наче проти волі, падають рівними лініями, і здається, що це вони наповнили тайною ліс, і що це від них так могутньо тихо. Коли б вони всі одразу перестали падати — як зашуміло б від того в лісі! Який стогін пройшов би поміж деревами.

...о, який стогін пройшов би поміж деревами!

Тихо... тихо...

і ще тихше... тихше... Наче вбитий тут хтось лежить у лісі, і від того нерушно, в переляку, стоять стволини, а сніг хоче засипати трупа, щоб кров не виступала наверх, і щоб ніхто не побачив злочину.

Так... тут мабуть таки вбито когось.

Тихо... тихо... Чути здалека шелест... Страшно... Визкотіння чути... Недалечко десь завив вовк... йому відповів ще один... і ще... і ще один.

На поляну вибігла худа, з обсмиканою шерстю вовчиця, а за нею багато самців. Стурбованих..., неспокійних...

Вовчиця вся тремтіла. Очі в неї горіли фосфоричним блиском і, видимо, шукали якогось укриття, якогось легова, дірки, нори, аби залізти туди, аби врятуватись. Вона здалася такою дрібненькою серед зграї цих здоровенних лютих самців... вона так боялася... Уся стулилася в огидливий комочок, шерсть висіла довгими брудними пасмами.

Вибігши переляканим кроком на поляну, вовчиця зупинилася. Одразу зупинилися і всі самці. Вони стояли, вишкіривши зуби один до одного. Кожний стежив за сусідом і за всіма — чи не вирветься хто наперед. Щоб як тільки вирветься — зараз же кинутися на нього, втопити зуби йому в горлянку й рвати, дерти живе тіло. Тому кожний, хоч і хотів бути першим, але боявся. Сусід витягав із снігу зав'язлу лапу, а інший уже стрибав убік і з урчанням вишкірював зуби, блискаючи очима у тьмі.

Та й вовчиця: як тільки хто трішки наближався до неї — піджимала хвіст і, тихо повизкуючи, притулялася всім тілом до землі, шия витягалася, мов у змії, а голова