Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Вона поранила собі руку.

— Навмисно?

Ми зупинилися. Він дивився в траву.

— Вона засунула руку в такий тканий мішечок, у якому ми тримаємо сушені яблука, і молотком поламала собі пальці й руку.

Я лише насухо ковтнула й усім тілом сперлася на Зденєкові груди. Він повільно гладив моє волосся.

— На мішечку лишилися плями крові. Коли швидка поїхала, тато цей скривавлений шмат ганчірки викинув на гній.

— Не думай про це, Зденєку. Вони допомогли їй і дали щось заспокійливе.

— Ми поїдемо по неї. Завтра.

За хвилинку ми дійшли до лісу. Сіли під першою смерекою.

— Він усе ще там, — сказав Зденєк.

— Хто?

— Той шмат тканини. Він усе ще там лежить, на купі гною.

Внизу, під схилом, вигулькувала стріха хати Конопків, а під нею було видно частину будинку дядька Венци. За нею — сіра смужка річки. Моя кофта пахла коровами.

— Прийти до вас увечері дивитися телевізор?

Зденєк вперто дивився вниз на свої міцні робочі черевики.

— Або сходіть із дядьком Венцою на рибалку. Або давай візьмемо Царя на довгу прогулянку вздовж річки, хочеш?

Над нами пролітали розірвані хмари, вітер гнав їх по небу. Я вдихала повітря з першими ароматами весни. Була дев’ята ранку, мені хотілося їсти, у мене боліли руки й ноги після ранкової зміни. Ми знову спускалися вниз у село, я думала про те, що мені треба приготувати вдома обід, бо мама лежить.

В її очах був такий вибачливий вираз, ніби хтось дорікав їй тим, що їй знову стало зле. Я на хвильку підсіла до неї на крайчик ліжка.

— Мамо, можна мені позичити ту коробку. Ти ж обіцяла.

Вона посміхнулася й кивнула. Я побігла у вітальню й відкрила секретер. Велика коробка від цукерок була зовсім унизу, схована під іншими речами. Я витягнула її й зазирнула в спальню.

— Я візьму її до дядька.

— Що ти з цим робитимеш? — похитала головою мама.

— Я хочу написати історію нашої й дядькової хати. Там лишилися речі від діда й прабаби.

— Там багато всякого, іще з тих часів, коли дід плавав по Влтаві, — сказала мама. — У Венци в хаті, у світлиці, яку ви ділите з Гонзою, спали плотарі.

Я зачинила двері й лишила маму відпочивати. Я віднесла коробку у свою кімнату й думала про неї ввесь час, поки в кухні готувала обід. Вони ж не можуть знести хати, які стоять тут уже двісті років.

Увечері я вирушила з хати, тато щось закричав навздогін, але я вже була поза досяжністю його голосу, поза його впливом. У садку в мами цвіли весняні квіти, вітер був сповнений пахощів. Я перейшла посірілу площу й постукала в низеньке вікно за завісою. Оліна висунула голову. За хвильку вона вже стояла на порозі, светр, джинси, волосся зібране у хвостик, через плече торбинка кольору хакі. За нею стояла її молодша сестричка.

— Ти сказала, що в школі йдеш у похід, чи що?

— Мама знає, що Петр сьогодні виставляється, — запевнила Оліна. — А що сказала ти?

— Нічого. Головне було не казати, що ми будемо в бараці. У тата на це алергія.

Коли ми піднімалися вгору й наближалися до барака, то відчували в повітрі дим. На галявині біля триповерхового житлового будинку ми побачили вогонь, навколо багаття на складених у формі квадрата полінах сиділо щось із п’ятнадцятеро людей. Ми ще не встигли з усіма привітатися, як до нас заговорив пан Сладек. Він стояв біля відкритої бочки, а під її краном на підставці виднівся ряд неповних пивних келихів.

— Ви сьогодні не відкрили пивницю?

— Це краща праця, — засміявся господар, а Петр уже підходив до нас вітатися.

Вони з Оліною поцілувалися, Петр відгорнув своє темне хвилясте волосся, яке спадало йому на плечі, а спереду — ще й на очі.

— Ти насолоджуєшся ним, поки тобі не поголили голову під їжачка? — запитала я.

— Саме про це я зараз не хочу думати, — відповів він трохи засмучено.

Зденєк тримав мені місце, я сіла на колоду, він обійняв мене за плечі, щоб зігріти. Від його синьої блузи відгонило запахом майстерні. Мазут, масло і якісь гвинтики, якось так я