Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

дороги для екіпажів чи автомобілів. Життя тут здавалося простим і чудовим — саме таким це місце запам’ятає Вільгельм. Карл-Штефан і Марія-Терезія брали активну участь у житті острівної громади. Під їхнім патронатом відбувались усі благодійні акції. Якщо князь і княгиня не могли бути присутні на них особисто, то присилали когось із придворних, найчастіше — графа Чорінського.

Віллу Под’яворі було збудовано у вигляді малої фортеці над морем. З вікон довгої двоповерхової будівлі відкривався чудовий краєвид на голубі води Адріатики, на засніжені вершини Альп і на численні крихітні острівці. Сходи зі сірого мармуру, довгі коридори, вкриті квітами тераси, інтер’єри в колоніальному стилі… Величезний сад, вирощений просто на горі Монте-Джовані, завжди здавався Віллі таємничим. Тут можна було несподівано наштовхнутися на оповиту плющем альтанку, на трояндові кущі чи на сіру, без жодної рослинності скелю, яка вистрілювала шпилем кудись у височінь, контрастуючи на недосяжній висоті, десь поміж між [так в оригіналі. — Прим. верстальника] морем і небом, із довколишньою зеленню. Тут росли трояндові кущі, оливкові, лимонні й помаранчеві дерева, пальми та камелії, а ще мешкали мільярди комах і ліниві змії, які знай виповзали з-під кущів погрітися на сонечку.

Іноді архікняжі діти бували нечемні, як і всі діти. Проте карали їх зазвичай суворо, особливо якщо про нечемність довідувався батько. Знаючи про це, вчителі та гувернантки часом приховували дитячі пустощі від батьків, і це, на щастя, переважно мало набагато кращий виховний ефект, аніж покарання.

Наприклад, одного разу Віллі й Елеонора стежили в саду за покоївкою, котра примостилася під кущиком попісяти. Діти зібрались у найбільш неочікуваний момент облити її водою зі шланга садівника. Проте не помітили, як іззаду до них нечутно підійшла англійська гувернантка, міс Раян. Вона побачила дітей у засідці, а шланг для поливання в них у руках — ні. Тому, врешті-решт, мокрою з ніг до голови виявилася сама міс Раян, а Віллі й Елеонора похололи від жаху. За таке їм мало добряче перепасти. Застигла в непевності й сама міс Раян, яка тепер мусила добиратися до своїх покоїв мокрою-мокрісінькою, розповідаючи кожному зустрічному про свою пригоду.

Усіх порятував граф Чорінський, який спостеріг цю сцену зі свого вікна, все збагнув і миттю зреагував: збіг донизу, подав міс Раян свою шинель, а дітей відіслав із кошиком троянд до садівника. Так було врятовано репутацію міс Раян, а Віллі й Елеонора уникнули покарання.

Невдовзі Віллі випала нагода віддячитися. Через кілька днів граф Чорінський і міс Раян затрималися на якомусь банкеті в сусідній віллі й повернулися додому аж під ранок. Граф відпровадив міс Раян до дверей її помешкання й уже збирався попрощатись, але раптом з’ясувалося, що англійська гувернантка загубила ключ. Ситуація була безвихідна. Граф не смів запросити дівчину до своїх апартаментів, аби не зіпсувати її репутації, проте не міг і покинути її саму серед ночі на вулиці. Ще з іншого боку, якби їх побачили там разом уранці, репутація міс Раян теж опинилася би під загрозою. Віллі, який завжди мав дуже чутливий сон, прокинувся і визирнув у вікно. Побачивши сцену та почувши діалог, він миттю спустився до дверей і відчинив їх для міс Раян. Двері своєї кімнати міс Раян, на щастя, не замкнула.

У період життя на острові родинний побут обходився без церемоній і формальностей. Запросто можна було зустріти когось із членів родини на одній зі стежок саду чи на гірській прогулянці або ж просто в кав’ярні без жодної охорони чи навіть супроводу. Місцеві мешканці давно звикли до цього і лише ввічливо віталися з членами родини архікнязя, туристи дивувались і схвильовано обговорювали побачене, а мешканці вілли Под’яворі робили собі своє: грали в теніс, плавали, катались на яхті, оглядаючи довколишні острівці, мандрували гірськими стежками, доглядали сад і город. Кожна дитина архікнязя мала в саду власну ділянку, за яку відповідала особисто. Вісімнадцять садівників-італійців, котрі доглядали за садом, завжди радо допомагали, проте діти і самі були дуже компетентні й поралися на грядках із задоволенням. Розповідаючи про це Галині, Вільгельм завжди пожвавлювався і звертався до бабці Софії з традиційним запитанням:

— А скажи-но, жінко, що ти думаєш? Якби нам придбати собі якусь ділянку, як то теперка сі називає — дачу, і взятися нарешті до городництва?

Бабця давно не реагувала на ці риторичні запитання, і навіть Галині було зрозуміло, що зі своїм артритом Вільгельм не надто надається до городництва, — він і в Карпати з ними майже ніколи не їздив, бо йому важко було далеко ходити пішки. Та сперечатися з ним на цю тему було небезпечно: він продовжував свято вірити, що одного дня таки побудує чудову дачу і виростить там величезний сад. Як і в те, що колись напише грубезну книгу спогадів, а не лише кілька сторінок автобіографії.

Родинні та релігійні свята проходили на острові Лошинь за давно усталеним сценарієм. Першими завжди святкували уродини Марії-Терезії. Того дня жінки одягали свої найкрасивіші сукні, а чоловіки — парадні військові уніформи. Після ранкового богослужіння вбрані у білі лайкові рукавички діти вишиковувались у ряд і такою процесією йшли до будуара архікнягині, щоби привітати її. Кожна дитина цілувала матері руку, приносила букет квітів зі своєї садової ділянки та власноруч виготовлений подарунок, розповідала кілька віршів різними мовами. Потім архікнягиню вітали дорослі: низьким поклоном, цілуванням руки, квітами, побажаннями та подарунками. Влаштовували урочистий обід, потому — вечерю, а далі були танці.

Штефан на свої уродини зазвичай виходив яхтою в море. Без сім’ї. Тоді діти змушені були писати йому довгі вітальні листи різними мовами. Він завжди відповідав їм усім англійською, якою досконало володів і усно, й письмово. То були єдині залишки придворного етикету в архікнязевій родині на канікулах, далеко від Живця.

Найстарший Штефанів син, Карл-Альбрехт, і влітку вчився так само інтенсивно, як і решту пір року. Від шостої ранку й упродовж цілого дня він проходив урок