Читати книгу - "Крути 1918"

та їхні прибічники почали створювати у багатьох містах України революційні або військово-революційні комітети. Ревкоми спиралися передусім на загітованих вояків тилових залог і проголосили своєю метою запровадження радянської влади. На цей час численні запасні полки, розташовані тут, на землях України, перетворилися на юрмиська вдягнених у шинелі людей, головним заняттям яких стали мітинги та маніфестації. Цілі військові частини — у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві — ухвалювали резолюції на підтримку радянської влади й ленінської партії.

— Ото й усе? — здивувався Андрій.

— Це було їхнє головне завдання, — відповів Набока.

— Солдати на словах вітали боротьбу з «контрреволю­цією» й присягалися захищати радянську владу, але ризикувати життям заради «пролетарської диктатури» не поспішали. Загалом уся та боротьба вояків із «контрреволюцією» полягала переважно в погромах і грабунках. У Ніжині, приміром, вояки розграбували винні склади й упродовж кількох днів сваволили на вулицях міста, погрожуючи розправою офіцерам та «буржуям». У Коропі, що в Ніжинському повіті, вояки залог і місцеві мешканці вчинили погром та пограбували три десятки крамниць. В Умані так було розграбовано близько сотні єврейських крамниць. У Дубні ледве вдалося попередити єврейський погром, до якого підбурювали вояки місцевої залоги.

— Революціонери… — з непередаваною посмішкою промовив Андрій.

— Саме вони, сину… Але продовжу. Більшовики у своїх планах відводили важливу роль не лише військовим частинам, а й Червоній гвардії — озброєним робітничим загонам, що існували на багатьох підприємствах. Назва «Червона гвардія» виникла ще під час заколоту п’ятого року: так назвали бойові робітничі дружини, які вважали, що будуть боротися проти царя та його уряду. Після лютневих подій у багатьох містах Росії було створено загони робітничої міліції, що мали охороняти підприємства. Більшовики спершу намагалися перетворити робітничу міліцію з охоронців правопорядку на борців із «контрреволюцією». Але ці спроби виявилися марними, і Ленін мусив створювати окремі воєнізовані робітничі формування, які й назвали Червоною гвардією. В Україні найбільші загони її існували саме у великих промислових центрах — Катеринославі, Одесі, Харкові і, звісно, тут, у Києві. На початку грудня минулого року нараховувалося вже близько дванадцяти тисяч червоногвардійців, здебільшого у південних губерніях. Це були саме політичні підрозділи, про жодну охорону не було й мови. В Одесі робітники озброїлись для «захисту класових інтересів пролетаріату в боротьбі з капіталізмом і буржуа­зією». У Харкові пролетарі об’єдналися в червоногвардійські загони, «щоб зі зброєю в руках у разі необхідності обстоювати завоювання робітників і не дати буржуазії задушити революцію». Можливість отримати зброю нерідко була єдиною причиною для того, щоб записатися до Червоної гвардії.

— Батьку, але звідки все це відомо?

— Синку, ти питаєш людей, котрі за службовим обов’язком мають знати все. Дуже важливо багато про що знати до того, як воно станеться. Але, на жаль, про таке часом можна лише мріяти.

Набока кивнув, і генерал продовжив:

— У Києві більшовики на початку грудня розпочали підготовку до збройного перевороту. Незважаючи на війська Центральної Ради, організатори повстання планували перехопити ініціативу за допомогою розташованих на Печерську військових частин, а також використати для обстрілу столиці розміщену на лівому березі Дніпра далекобійну важку артилерію. Частина більшовиків навіть розраховувала викликати до Києва з Правобережної України війська Другого гвардійського корпусу, який вважався найбільш «збільшовиченим» з’єднанням на Південно-Західному фронті. Проте спробу заколоту було попереджено в ніч проти тринадцятого грудня діями українських вояків, котрі роззброїли «революційні» підрозділи й вислали їх до Росії.

Генерал зупинився й відпив води. Можливо, зараз він розголошував військові таємниці, але, власне, для друга і старшого сина це таємницею не було — і Набока, і Олекса знали про все, що відбувалося. А ось Андрій, як це не сумно, має врешті зрозуміти ситуацію, надто довго він залишався в щасливому невіданні, надто довго захищався словами «я мирна людина».

— Та й в Одесі було не спокійніше. Хто, як не я, це знає, — скупо всміхнувся Олекса. — Відмова української влади допомагати в організації військової експедиції на Дон обурила найбільш радикальних прихильників «пролетарської революції», і вони спробували вчинити переворот. На світанку того ж таки тринадцятого грудня загони озброєних робітників-червоногвардійців почали захоп­лювати центральні вулиці міста й проходи в порт. Уранці наступного дня в центр висунувся Другий гайдамацький пластунський полк — так наказало українське командування. На вулицях Одеси почалися збройні сутички, чимало червоних загинуло. Гайдамаки витіснили червоногвардійців у портовий район, а відтак влада розпочала перемовини про припинення бойових дій. На щастя, порозуміння було досягнуто: обидві сторони вивели військові сили з центру міста.

Генерал кивнув. Чудове виправдання рани… Принаймні в очах Андрія. Але він мав продовжити розповідь. І для того щоб трохи розтлумачити ситуацію молодшому синові, і щоб самому побачити картину загалом.

— Конфлікт між більшовиками та Центральною Радою ще дужче загострився після того, як уряд УНР дозволив козачим частинам на фронті повертатися додому через українські землі. Донське козаче військо на чолі з Каледіним не визнало радянської влади, і більшовики зосередили проти Дону червоногвардійські загони й активно готувалися до бойових дій. Проте Центральна Рада відмовилася пропускати більшовицькі війська через територію республіки. У відповідь їхні керманичі вирішили ігнорувати суверенітет УНР. П’ятнадцятого грудня Раднарком писав: «Війська проти Каледіна рухаються через Україну, незважаючи на наслідки…» Троцький наказував главковерху Криленку: «Ми очікуємо від вас рішучих дій, щоб убезпечити наші війська на Україні від контрреволюційних зазіхань Ради». Усі «революційні» війська мали вирушити до Харкова, де планували створити штаб для керівництва боротьбою проти Каледіна.

Наступного дня Раднарком ухвалив «Маніфест до українського народу» з ультимативними вимогами до Центральної Ради, його написали Ленін, Сталін і Троцький. Хоча маніфест розпочинався урочистим повідомленням про беззастережне визнання радянським урядом Української Народної Республіки, його автори звинувачували Центральну Раду у «двозначній буржуазній політиці», дез­організації фронту й допомозі ворогам радянської влади. Революційний польовий штаб при Ставці верховного головнокомандувача отримав вказівки розпочати підготовку до воєнної операції проти уряду УНР, навіть не чекаючи відповіді Генерального Секретаріату.

— Так, пам’ятаю, — кивнув Андрій. — Навіть у газетах писали: «Генеральний Секретаріат рішуче відкидає всілякі намагання народних комісарів втручатись у справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці. Претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих народних комісарів наслідки, які геть не викликають заздрості».

Генерал мовчки кивнув. Схоже, син усе прекрасно розуміє.

— Вісімнадцятого грудня Раднарком визнав Центральну Раду такою, що перебуває в стані війни з радянською Росією. Спроба Українського військово-революційного штабу в Петрограді виступити посередником для мирного врегулювання конфлікту не мала успіху. «Згода з Радою можлива лише за умови категоричної заяви Ради про її готовність негайно відмовитися від будь-якої підтримки каледінського заколоту й контрреволюційної змови кадетської буржуазії», — повідомив Раднарком. За розпорядженням петроградського уряду, в російській армії було призупинено українізацію військових частин.

— Так, це війна…

— Але це ще не все. Продовжуй, Набоко…

— Розуміючи неминучість конфлікту з більшовиками, Симон Петлюра — військовий секретар УНР — намагався передислокувати до України українізовані військові частини та з’єднання з різних куточків Росії. Проте зосередити ці війська для оборони України не вдалося: російська влада блокувала всі спроби вивести українські частини на батьківщину. Комісари на Північному й Західному фронтах наказували не допускати