Читати книгу - "Ущелина синіх туманів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Майкл зважив шкатулку на долоні. Ого! Як каменюка… В шкатулці й справді лежав камінь, злегка оплавлений, але камінь. І лист.
Шеф писав: “М-ре М. Кроус! Наші союзники виділили з метеорита космічні бактерії і зараз вивчають їх. Надсилаю Вам кам’яний метеорит. Він нещодавно впав у штаті Флоріда. Спробуйте повторити експеримент. Було б спокусливо посадити якусь космічну бацилу в нашу “іграшку”. Про наслідки радируйте особисто мені”.
— Якась дурниця, — сказав Мітчел, пробігши очима цього листа. Зате метеорит його привабив, і він довго крутив камінь в руках, прицмокуючи язиком, як кухар над своїми витівками. — А що, Майкл, може, спробуємо? Зрештою, це хоч якась живинка!
— Куди подінешся, — буркнув Майкл. — Від шефа тепер не відчепишся. Він не любить, коли його хтось обганяє.
Мітчел розбив метеорит, серцевину прожарив, розтер на порошок і поставив у автоклав. Майкл міркував так: якщо спори космічних бактерій витримали температуру при падінні метеорита, то не вб’є їх і автоклав. Зате земні неодмінно загинуть при стерилізації.
Надвечір Мітчел стерильно переніс невеличку кількість метеоритного порошку на поживні середовища.
— Залишимо їх на ніч при кімнатній температурі, - сказав Майкл. — А завтра буде видно, з чим його їдять.
Проте завтра їх чекало розчарування — про мікрофлору не було й натяку. Вони довго сиділи перед чашками з посівами, наче сподівалися, що вони проростуть на очах.
— Дідько їх знає, - сердився Мітчел. — Може, їм якраз не тепло потрібне, а холод? Давай пхнемо в холодильну камеру. Хай трішки промерзнуть…
Майклу саме підоспіло закінчувати раніше початий дослід.
— Роби, як знаєш, — згодився він. — Два дні менї буде ніколи.
Два дні вони бачилися тільки за столом. А потім Майкл сидів над мікроскопом і лаяв рудого кухаря за коктейль, від якого з учорашнього вечора боліла голова. В цю хвилину відчинилися двері, на порозі автоклавної стояв Мітчел. Майкл хотів спитати, як посуваються справи, і скам’янів: на лобі, на щоках Мітчела палали фіолетово-червоні плями. Вони швидко розповзалися, наче калюжки чорнила.
— Вони ожили, Майкл…
Очі помічника палали божевіллям.
— Мітчел… — голос зрадив Майклу. — Мітчел, хлопчику, що ти наробив?..
— Вони ростуть на синтетичному середовищі з білком і залізом… І на холоді…
Мітчел притулився плечем до стінки і почав сповзати на підлогу. Плям вже не було, все обличчя було плямою.
Майкл кинувся в радіорубку. Тремтячою рукою він настроївся на потрібну хвилю і заволав у мікрофон:
— Шеф! Ви чуєте мене, шеф? Космічні бактерії одержано, але Мітчел вмирає… Вони смертельні для людини!
Майкл витер з лоба піт і раптом побачив на руці невеличку фіолетову пляму. Він не встиг більше нічого крикнути, суха долоня радиста затисла йому рот.
— Йолоп! Чого ви горлаєте? Під цією підлогою заряд, напалмовий заряд і реле-приймач! Нас першої-ліпшої хвилини можуть висадити в повітря. Боже, що ви наробили… Це ж спеціальний заряд!
І радист, схопившись за голову, метнувся в двері.
Майкл закляк. Пляма на долоні розповзалася, наче випускала щупальці. В голові все змішалося. “Мітчел загине… Ми всі загинемо. Через годину? Через дві?.. Ці бактерії майже не мають інкубаційного періоду… А він мерзотник, цей шеф. Передбачив напалм, щоб на випадок чого спалити їх, як пацюків, разом з пацюками… Тричі мерзотник, хоч би ж відповів!”
Ефір мовчав…
Майкл Кроус і його товариші вже не могли бачити, як &а кілька годин біля острова важко сів на воду гідролітак. З нього висадилися затягнуті в гумові комбінезони й маски люди, схожі більше на привиди. Вони виволокли з лабораторії холодильну камеру. Коли літак уже ледь-ледь виднів на обрії, над дерев’яними будиночками шугнула в небо оранжева стіна полум’я…
У мовчазні скелі бився грудьми океан.
Леонід Залата
ГОЛУБА ЛИСИЦЯ
Цю легенду я почув у карпатському селі з поетичною назвою Смеречки. Розповів її дід Антін Турчак, змолоду прославлений лісоруб. Дід Антін дуже розсердився на мене, коли я спробував було засумніватися у вірогідності цієї історії.
День спускався на Чорногір’я ярусами. Двоголову верхівку Беркутиного гнізда вже лизало заобрійне сонце, нижче, посеред обвітреного бескеття, тьмяно вимальовувались гострі шпичаки, а тут, в порослих дикою ліщиною яругах, тільки-тільки починало сіріти. А тиша — сучок трісне, наче крячка крякне над вухом. Ця тиша гнітить Григора тягарем самотності. Другий місяць блукає він отак щосві-тання лабіринтом крутобоких ущелин від сільця до сільця. Продирається крізь цупкі, вкриті памороззю, зарості і кляне себе на чім світ стоїть.
Ні, не обминали його сілець лисиці, та все руді, мов торішня солома. Вирячить круглі оченята, як не заплаче, а скавчить — цуценя та й годі. Потопчеться Григор, потопчеться- і випустить на волю; алюр, руда, поки ціла! Не заради тебе ноги б’ю, недосипаю, руда ти, руда і є.
Вимерзлий струмок слав під ноги хрумтливі скалки — крихке скло, поцятковане мертвим листям, барвистими камінцями. Беркутине гніздо спалахнуло жовтим віхтем, і з ущелини вниз, у долину, покотилися клубки сизого туману. Іноді Григор, наче плив по пояс в шумовинні. Плив, поки не оступився, аж у суглобі затріщало. Тоді вибрав оком терасу і присів на камені перепочити.
З чого все почалося? Та з тієї ж таки пам’ятної ночі під новий рік. Аби раніше хтось сказав Григору, що він блукатиме ущелинами Чорногір’я до схід сонця, без надії і без віри, мабуть, послав би пророка під три чорти. А, бач, вийшло ж саме так…
…Вона сміялась, а Григор дивився на неї і думав, що так недовго й збожеволіти. Ох, Кланю, Кланю… Тобі втіха, одна забава, наче тільки й щастя — живцем пекти чужу душу. А й невтямки, що й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ущелина синіх туманів», після закриття браузера.