Читати книгу - "Мед з дікалоном"

— Що це? — насторожено запитав хорунжий.

— А, так, іще один підсвинок. Але нікудишній — дрібний і миршавий. Паршиве порося, як то кажуть, і в Петрівку мерзне. Не буде з нього толку. Поверну тому, в кого брав,— махнув рукою піп.

— Та наче не схоже на порося? — підозріло промовив хорунжий і взявся за кинджал.

Страх, моторошний, липкий, пронизав усе єство Павла Аристарховича, і він тонким фальцетом кілька разів кувікнув. Йому видавалося це неймовірно фальшивим, марним і зайвим. Але синювата криця кинджала сховалася назад у срібні піхви.

— Таки порося,— промовив офіцер, хоч простісінько біля носаків його чобіт зрадницьки сяяло золотом оправи загублене Павлом Аристарховичем пенсне.

— А ви, пане хорунжий, неабияк знаєтеся на свинях,— зауважив піп.

Кубанець зітхнув.

— Я ж не все життя воюю, до війни агрономом був у маєтку Врангелів. Надивився там тих свиней... Хотів стягнутися на хутірець і на себе працювати, та вийшло інакше. От виженемо цю наволоч, розіб'ємо комунодєржавіє, тоді й заживемо по-людськи на нашій землі.

— Ет, нашому теляті та й вовка з'їсти,— скрушно промовив піп.

— Зневіра — тяжкий гріх, панотче, не мені вам розказувати. Краще моліться за нас.

Піп провів хорунжого до воріт, вони ще про щось стиха говорили. Там на нього вже чекало двоє колег-старшин. Він щось їм розказав, і всі троє зайшлися гомеричним реготом. За хвилю вони погнали коней, наздоганяючи своїх козаків.

Піп благословляв своїм срібним хрестом військові колони, що йшли степовим шляхом. Кінних кубанців у чумарках, запорожців у сірих шинелях, стрункі ряди чорноморської морської піхоти, гармашів та їхні гармати. І шпиталі, безліч білих шпитальних кибиток із червоними хрестами. Вони йшли та йшли, і кінця цим валкам не було видно. Врешті, коли вже вляглася курява за останнім куренем кінних гайдамаків, що замикав колону, піп повернувся до свого хлівця.

— Ваше прєвосходітєльство, вилазьте, наші хлопці вже пішли. Пан хорунжий велів вам переказати, щоб тікали ви на Одесу, там іще ваші залишилися, та й сідали на пароплав і плили світ за очі з України. Розсмішили ви його дуже. Там за церквою бричка стоїть із добрими кіньми. Вчора якийсь із ваших хотів за такі гроші, як ото у вас, вівса коням купити, а ніхто продавати не захотів. Та тоді він на свою біду почав револьвером розмахувати. От наші хлопці сільські гріх на душу взяли, упокоїли його. Може, знаєте такого — капітан, із золотим зубом?

На дніпровській кручі стояло двоє чоловіків, навіть трохи схожих між собою — обоє стрижені «їжачком», обидва в хакі і перетягнуті портупеями. Втім, різниця була: в одного з них у кобурі був наган.

— Ти знаєш, що я повинен зробити. Інакше ніяк не можна.

Другий лише з розумінням кивнув.

Перший простягнув співрозмовнику срібний портсигар із вензелем у вигляді стилізованої латинської літери Z і сам узяв папіроску. Поволі котилися сині дніпровські хвилі, й той берег тонув у сірому серпанку. Ранок був уже по-осінньому холодним. Вони мовчки запалили цигарки.

— Хочеш, можеш написати листа рідним, я відішлю.

Той, що з наганом, дістав із планшетки недогризок хімічного олівця і аркуш паперу.

— Пусте, я одинак,— відповів другий.

— Якщо віруєш, помолись.

— Ні, не треба, закінчуй уже.

Гримнув постріл, і за мить хвилі понесли мертве тіло, наче бавлячись ним, воно то ховалося під воду, то знову виринало. Чоловік на кручі сховав револьвер, узяв чужі документи і перехрестився...

Ескадрон ішов курним степовим шляхом. «Смело ми в бой пайдьом за власть советов»,— виводив чистим високим дискантом ескадронний запевала Пєтруха. «І как адін умрьом в борьбе за ето»,— вторили йому грубі баси бувалих вояків.

— Наврочиш, дурню,— шикнув на нього Завгородній. Він підніс до очей далекогляд. Цейсівські скельця приблизили село, що наче дрімало. Плетені тини з горщиками, вулики серед вишневих садочків, білі хатки-мазанки з маленькими підсліпуватими віконцями, дядько з довгими сивими вусами у вишиванці солодко дрімає на возі, запряженому парою сивих волів, що меланхолійно ремигають жуйкою. Про щось сокочуть двійко дівчат коло криниці. Завгородній знав, що цей спокій оманливий. Це не театральна постановка малоросійської п'єси, а сучасне українське село, і будь-якої миті з-під вишиваної дівочої плахти може полетіти граната, а схожий на гоголівського героя сонний дядько несподівано спритно, наче цирковий штукар, вихопить обріз чи наган. Не той тепер Миргород і Хорол-річка не та,— приблудилася звідкілясь знайома фраза.

А ось і вони — біля церкви стояла бричка, запряжена баскими вороними кіньми, на задку якої був приладнаний кулемет із заправленою стрічкою. Там далі — кілька верхових із гвинтівками, трохи західніше — ще десяток...

— Ескадрон, шашки наголо, риссю марш,— закричав комескадрону.

Бій закінчився швидко, за кілька хвилин. Тридцять застрелених і зарубаних бандитів разом з отаманом, два десятки здалося й були замкнуті у старій панській клуні, решта розбіглися. Місцеву банду Грицька Кривого ліквідовано.

— Товаріщ, не хочу я бути головою сельсовета. Ось ви поїдете завтра, а мені тут жити. В мене троє дітей сиротами лишаться,— благав миршавий дядько