Читати книгу - "Тарас. Повернення"

«Ось бодай се відчуття холоду в потилиці. Хіба воно не свідчить про те, що я ще живий? — спитавсь у своїх невидющих очей Шевченко. — Хіба відчуття прохолоди в зашийку — не ознака того, що тіло моє в інших місцях ще тепле?»

І Шевченко поворушив холодною потилицею й відчув, як із теплого лиця йому сиплеться пил.

«Так облітає прах… — пожартував із себе. — І я — це прах, що повертає голову й осипається…»

Потім він підняв руки. Ліве плече сильно боліло, але ще згиналося. І він поклав долоні на обличчя і зрадів тому, що воно ще мало шкіру, очі, вуха, ніс і на дотик не схоже на кістку.

«Оце вже справді смішно!» — зареготався до непроглядної пітьми.

«А може, я осліп? Бо скрізь суцільна темрява», — і Шевченко важко підвівся. Поки підводився, вдарився скількись разів об виступи каміння. А коли випростався, то нарешті побачив темряву, побачив, як вона ворушиться…

Це дивне почування, і воно таки й справді нагадувало смерть… Проте це не вона. Це всього лиш пилова буря, що вклякла, застигла вночі над Мангистау. У її бурхливому вируванні завжди наставав момент, коли вона зненацька зависала здоровенними язиками з неба на землю, немов опущена з космосу завіса. І так тривало годинами. І якщо під рукою не траплялося кресала й сірки, то навряд чи ти побачиш її — ту свою руку. Її не видно, хоч в око стрель.

Щодо руки, від якої є безсумнівна користь. Шевченко спершу намацав нею прохолодне каміння, а потім наштовхнувся високо в себе над головою на щось більш тужаве й ребристе, що увім’яти нігтем несила. То були іржаві ґрати. І поміж них ворушилася, пересипалася крихтами мÓроку пітьма. Він обертається і наштовхується на камінь. Навпроти, на віддалі витягнутої руки, ще одна стіна. А значить, це карцер.

Під ногами перекотилося шипіння. А потім щось дуже холодне поповзло повільно по Шевченкові вгору. Спершу по нозі, потім вздовж попереку, далі залізло на груди й застигло перед його лицем струменем мускусного подиху. Змія — довга, дужа, майже крижана — піднялася аж до його рота.

Шевченко принишк. Відчуття загострилися, й у темряві він розрізнив роздвоєність жала, учув зміїний ритм і частоту намацувань простору. Змія теж уклякла. Наче очікувала, що чоловічина закричить, сіпнеться, і тоді вона ужалить, залізе йому в рота, з’їсть ізсередини. Але він не скрикнув. Ледь чутно видихнув на неї свій біль. І змія теж учула його. Їй так само боляче й порожньо в чужому для неї світі, куди її випустили з мішка, а перед тим були зловили серед каменюк адайського міста мертвих десь біля Новопетровського. Там її кубло, там вона оберігала спокій душ адайських мудреців, що століттями відходили до бога Тенгрі[14]. І там її зганьблено і схоплено за хвоста, кинуто в гнилий мішок. І якби цей чоловік, що лежав у нетямі на дні карцеру, не подарував був їй тепла, вона б захолола від ганьби, всохла від урази і вросла б лускою в камінь. І коли вона так подумала — Шевченко побачив око змії. Воно світилося помислом. А ще в нім зяяв страх. Через те воно людям видавалося моторошним. Надмірне бажання захистити себе, плазуючого, ницого, збезчещеного, студеніло в ньому, лякаючи теплокровних.

І Тарас видихнув біль. І змія пойняла його. Шевченко торкнувся зміїної спини, довгої, не власкавленої. І та засичала, вигнулася. І Тарас знову дмухнув їй на язика ніжні слова, і вона вдоволилася та стулила пащу.

«Як на клямку», — і Шевченко побачив пітьму. У ній він голубив змію. То була гюрза. А змія засинала і сковзала кільцями вниз на змерзлу долівку, де сірою плямою бовванів аркуш списаного паперу від Михайла Лазаревського, за яким Шевченко гнався на пристані. Змія знов відчула його збуджену кров, та сон перемагав. Її затримав лише на хвилю жар брижової вени Тараса і тепло артерії на стегні. А тоді вона сповзла на самий діл, згортаючись кільцями.

Шевченко підняв листа. І, щоб не тривожити змію, впираючись руками й ногами в протилежні стіни вузької камери, з аркушем між міцно стиснутими губами, піднявся під стелю на рівень ґрат. Зиркнув униз. Гюрза не рухалася.

Із горішнього вікна, що виходило на тюремний двір у рівень із землею, сипався пил. Усе Новопетровське охопила буря.

Зненацька в дверях камери відкрилося вічко. Шевченко обернувся і побачив біле з чорною цятиною посередині. То зазирало око. Воно задерлося вгору до стелі й довго вдивлялося в Шевченка.

— Читало? — запитав Тарас, простягаючи листа з-під стелі.

Око смикнулося.

Шевченко вловив слабкий промінчик у заґратованому вікні й без поспіху під шамотіння пилюки вив’язав слова, які в потемках ледве вгадував сам:

«Друже мій милий, Тарасе Григоровичу! Ну, поздравляю, наконец, тебя, дорогой мой Тарас Григорьевич, с великою милостью царя. Я узнал, что третьего дня послана бумага командиру Оренбургского корпуса. Что ты согласно просьбе гр. Толстого и засвидетельствованию гр. Перовского получаешь отставку, с предоставлением избрать род и место жизни».