Читати книгу - "Блукаюча у часі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Звісно. — Задзвонив телефон. Павло сповістив, що Марк перебуває в шоковому стані. На голові в нього знайшли садно, доволі глибоке. Фельдшер припустив, що Марк міг звалитися на Північному боці острова, бо багнюка була болотною. Як він туди потрапив і що робив, хлопець не міг відповісти. Його залишили на ніч. А ранком відправлять в місцеву лікарню. Моніка без жодних емоцій вислухала мене.
— Таке трапляється, коли вештаєшся там поночі.
— Він йшов до тебе.
— Його тут не було. Я весь вечір робила завдання.
— Тобі ніби все одно на нього?
— Про нього є кому піклуватися. — Я не впізнавала подругу. Завжди чуйна до чужого болю, зараз вона була іншою, чужою. Саме в цей момент я бачила в ній риси фрау Грільди: пожмакане обличчя, позбавлене почуттів; застиглі пусті очі; губи, складені в вираз «все дратує».
Моніка знов прокинулась посеред ночі. Їй ніяк не вдавалося заспокоїти своє серцебиття. Вона довго лежала з розплющеними очима. Раптом я встала з ліжка, тоді мені здалося, що хтось плаче. Повернувшись до сусідки та прислухаючись, зрозуміла, що вона начебто спить. Було темно і я не бачила, що Моніка слідкувала за мною. Я сиділа і намагалася зрозуміти звідки йшов звук. Це з коридору, я вийшла. «Знов у вісні ходить», подумала Моніка і тихенько пішла за мною. В коридорі було темно. На першому поверсі видавала протяжні низькі звуки одинока лампа, світло від неї ледь підіймалося тонким стовпчиком по сферичному коридору. Ледве — ледве я розгледіла фігуру людини, вона сиділа на колінах на сходинках між п’ятим і четвертими поверхами. Обхопивши голову руками, вона плакала. За статурою фігура була схожа на чоловіка. Хто це був? Що він робить у жіночому гуртожитку вночі? Моніка нечутно йшла за мною, вона знала, що сновиду не можна різко будити. Подруга боялася налякати мене. І не бачила і не чула те, що бачила і чула я. Мені стало моторошно, холодок пробіг по шиї, піднявся до потилиці. Плач ставав гучніше і вже переходив на ридання. Він відскакував від кам’яних стін, розливався по холу і знов повертався до свого джерела. Мене здивувало, що ніхто окрім мене не чув цього.
— Пане. Що сталося? Хто ви? — Поклавши руку йому на плече, я з відразою відсторонилася назад. Плече, немов якась м’яка згнила маса, розвалилося від мого дотику. Чоловік замовк, він повернув до мене лице, його очі повилазили з орбіт, наче дві блакитні кульки. Лице було все вкрите трупними плямами, розпухле, як у потопельника. — Вона покинула мене, — прохрипів він, — покинула! — І впав до моїх ніг. Його тіло хлюпало, з нього стікала цівками брудна вода. Маска страху застила на моєму обличчі, я стояла наче вкопана. Моніка, якій нарешті відкрилися побачене мною, підбігла до мене. Істота при її появі з острахом поповзло по сходинках до низу, наче рак, який повзе тільки назад. — Ната! Прокинься. Знов ти ходиш у вісні.
— Моніка ти бачила?
— Що, що я бачила? Пішли.
— Ні. Скажи! — Я вхопила її за плечі, — ти ж бачила, так? — Тяжко видохнувши вона сказала «так».
— Хто це був?
— Ми це з'ясуємо.
— А раптом, він прийде до нашої кімнати?
— Не прийде, я тобі обіцяю. Не прийде. — Обійнявшись ми повернулися до кімнати. Понад усе Моніку хвилювало те, чому вони приходили до мене, спочатку птахи, тепер воно. І справді, хто це був, якийсь потопельник, але що саме він хотів від мене, їй було незрозуміло. Зачинивши двері, вона дістала камінь синього кольору з письмового столу і накреслила їм хрест перед порогом.
— Бачиш, ніхто не зайде.
— Я думала креслять круг крейдою.
— І крейдою, і круг теж, але так надійніше.
Так чи інакше, але я заснула неспокійним сном. До ранку постійно прокидалася, мені все здавалось, що цей потопельник у кімнаті. Майже перед світанком я забулася. На душі стало спокійно, раптом, я вгамувалась. В кімнаті стало ясно від ранкового світла, і мені вже не було так страшно. Світло, рятівне денне світло. Годинник почав дзеленчати. Я помітила, що Моніка уникає мого погляду, — що там? — Спитала я.
— Нічого, а що?
— Ти якось дивно поводишся. Моніка, учора я не була під дією ніяких речовин, я бачила ЦЕ! До того ж, ти теж бачила.
— Я нічого не бачила.
— Ти ж мені казала!
— Казала, лише для того, щоб тебе заспокоїти. На сходинках нікого і нічого не було. Це все витвір твоєї уяви, зі сновидами таке трапляється.
— Ти брешеш. Чого тоді ти креслила хрести? Щоб заспокоїти мене?! — Я не на жарт розсердилася на неї, грюкнувши дверима пішла геть.
Чим далі йшов день, тим більше я розуміла, що нічна пригода могла бути дійсно грою моєї уяви. Може в цьому мене намагалася переконати моя підсвідомість, ховаючи деталі в глибини пам’яті. На Моніку я так вже не сердилася, навпаки, мені самій було соромно за свою поведінку.
В лекційну аудиторію зайшов Вітольд Євгенович, зараз була його лекція. Всі студенти пожвавішали. В нього і справді був дуже цікавий урок і він проводив його на висоті. Поряд зі мною сиділа Альбіна, вигляд в неї був наче у хворої. Вона тримала голову однією рукою, іншою закривала собі рота, стримуючи порив кашлю.
— Захворіла? — Вона не відразу зрозуміла сенс моїх слів, не дивно, білявка.
— Що?
— Захворіла питаю.
— Яка тобі різниця! — Вона відвернулась від мене, тим самим даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати розмову.
— Так, зараз така погода. Треба тепліше одягатися. — Я натякала на її вчорашній вигляд, майже роздягнена. — Аля зиркнула на мене, зрозумівши натяк. Очі в неї були опухлі й червоні.
— Тебе забула спитати, як мені одягатися. — Буркнула вона.
— Я бачу, що в когось є інформація на дану тему. Може поділитися з аудиторією. Пані? — Ох цей Вітольд, — будь ласка, хто з вас, Альбіна чи Наталя?
— Нехай пані Войчик
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блукаюча у часі», після закриття браузера.