Читати книгу - "Мемуари українського Казанови"

— Скажіть, а чому Україна не виходить із СНД?

— А хіба з нашими купонами можна щось інше essen[3]? — парирував я.

Моя репліка так сподобалась Джону Шотту, що він переклав її для своїх начальників, пояснивши у чому тут гумор. Це викликало загальний сміх іноземців. Але наш керівник делегації Великий-партійний-діяч, який уже став таким, не зрозумівши жарту просичав:

— Більше ти нікуди не поїдеш!

І він-таки дотримав слова. Вже кілька років нікуди мене не запрошує. І навіть відмовився від моїх послуг із пропаганди партії, аби не бути у чомусь залежним. Ось так і розбилася моя мрія написати правдивий репортаж про методи втягування наших співвітчизників у тенета іноземних розвідок. А так кортіло й досі ще нетерпеливиться перевірити усе на собі, щоб потім, не спрощуючи і не прикрашаючи істину, розповісти про все читачам газети!

Оце і вся моя сповідь.

Щиро Ваш Георгій Зінчук.

P.S. Пане генерале, якщо колись я дам себе завербувати і запишуся в агенти іноземної розвідки, не забувайте про мою сповідь і знайте, що іду на цей крок винятково в інтересах співвітчизників і читачів нашої газети. Аби вони колись не попалися на ворожий гачок.

Як третій апостроф у слово з п’яти літер, потрапив на Всеукраїнську нараду керівників та господарів туристичних агентств і фірм начальник відділу країн Близького Сходу департаменту іноземного туризму Іван Петрович Сливка. Ту нараду проводила щойно призначена міністром культури й туризму кума помаранчевого президента, яка вирішила в такий спосіб познайомитися з господарством. Власне, на тому зібранні мали бути присутніми його дружина й донька, як офіційні власниці Сливчиної турфірми «Емір і Ко». Та, оскільки обидві були у відрядженні за кордоном (повезли чергову групу «човників» до Еміратів), Іван Петрович вирішив їх замінити. Не для того, щоб почути й переказати домочадцям, чого вимагає нова влада від їхнього сімейного бізнесу.

Сливка й без того знав, про що йтиметься на тій нараді і які керівні настанови звучатимуть з вуст колишньої естрадної співачки. Адже, як те заведено у державних установах такого рівня, промови для міністрів мають писати референти. Але ще Ленін учив, що організувати — означає не що інше, як знайти дурнішого від себе й змусити працювати. Тож референти звалювали ту роботу на керівників департаментів. А ті — на нижчих клерків, які працюють у профільному для даної теми відділі. Тож саме Сливці довелося готувати левову частину міністерської промови.

Сьогодні ж його більше вабив гучний бенкет, що очікувався після наради. А що він буде саме таким, Сливка здогадався хоча б з того, що простий фуршет не затіватимуть у крутому нічному клубі. Щоб не пропадало добро, він віддав друге запрошення своєму підлеглому, головному спеціалісту відділу 26-річному Василю Чуприні.

Цілий день у актовому залі Інституту міжнародних відносин жували словесну жуйку вчені та навколонаукові фахівці в царині культури та туризму, ділилися досвідом практики. А на закінчення новоспечений перший заступник міністра запросив усіх на двадцять другу годину до нічного клубу «Голівуд», де має продовжитися спілкування. Тільки вже неофіційне і без краваток.

Запрошення на корпоративну вечірку були іменними. На кожному вказувалися номер столика та місце. Тож законослухняні клерки всілися, згідно із квитками. А що більшість іногородніх учасників наради того ж вечора поїхала додому, то Іван Сливка опинився один за накритим на дюжину гостей столом. За сусіднім — спиною до нього — у гордій самотності возсідав молодший колега. Тут, біля самої естради не чути було тостів, які десь далеко у залі проголошувало начальство. Тож випивали, віншуючи один одного. А коли дійшли до третього тосту, який годилося б пити за прекрасних дам, звернули увагу на зграйку молоденьких дівчаток-тінейджерів. Вони, обіпершись на перила за спиною у чоловіків, стежили за дійством на подіумі, де саме дефілювали манекенниці.

— Шкода, що стільки їдла й питва пропадає, — вдавано зітхнув Василь, киваючи на їхні «самобранки». — Може, запросимо до столу дівчаток? Хоч погуляють на дурняк. Та й нам не доведеться без жінок пити за кохання.

— То запрошуй, — погодився Сливка, — все не так скучно буде. Бо вживання спиртного без жіночого товариства більше схоже на п’янку.

Дівчатка виявилися компанійськими й не змусили себе довго припрошувати. Сьорбаючи шампанське й дружно працюючи щелепами, вони не переставали говорити. Тож за кілька хвилин чоловіки вже знали, що вони фанатки співачки Наталки Підмогильної. А, оскільки у дні виступів їхніх кумирів, з фанатів у нічних клубах грошей за вхід не беруть, то дівчатка не пропускають жодної нагоди побувати на концертах своєї улюблениці.

Свято було у розпалі. Одна за одною на подіумі, який у нічному клубі замінював сцену, спалахували зірки естради. А внизу, у залі, підпила публіка танцювала. Точніше, танцювали, здебільшого, дівчата. Чоловіки ж продовжували наливатися спиртним, мирно бесідуючи та байдуже стежачи за дійством на подіумі та танцмайданчику.

Сливка й не зогледівся, коли до його столика підійшла яскрава, дуже екстравагантно зодягнута дівчина. На ній були лише дві шматини шовку без жодного шва чи гудзика. Верхня — світло-рожева — навхрест обнімала пишні перса, проходила під пахвами, і, перехрестившись на спині, закінчувалася вузлом, зав’язаним трохи вище пупка. А нижня — темно-малинова — кріпилася збоку на стегні пишним бантом. Дівчина посміхалася. У неї був прекрасний настрій, і вона ладна була ощасливити увесь світ. Побачивши, що неподалік за столом в оточенні малоліток скучає вже сивуватий мужчина, вона вирішила будь-що розвеселити його. Просто так. Аби сьогодні, напередодні її весілля, ніхто не смів нудьгувати.

— Дозвольте запросити вас на танець, — шокувала вона своєю появою Івана Петровича.

— Даруйте, але я не танцюю, — знічено відповів той.

— А я вас навчу, — наполягала юнка. — І не віднікуйтесь. Мені не можна відмовляти. Сьогодні мій дівич-вечір. Тож маю право на здійснення усіх забаганок.

Слова юної красуні паралізували Сливчину волю. Взявши