Читати книгу - "Володар жахів. Характерницька сила"

себе в оточенні золотавого скупчення іскор. Оглянувся навсібіч уже більш усвідомлено, ніж учора. Тепер стало ясно, що найближчі сяйливі кульки — це однокласники, он та, трохи більша — учитель. А там, ще далі, скільки сягає око — багато-багато істот з усіх сторін. «Цікаво, то тут стін як ніби зовсім не існує? Зараз швиденько зроблю плетіння для концентрації пам’яті і поки ще є час оглянуся тут». Порішивши на цьому, Ярослав потягнув до себе найближчу товсту блакитну лінію Сили і подумки зробивши зусилля відірвав від неї шматок. «Ура! Виходить!» Так само подумки склав з неї трикутника. Відсмикнув менший відрізок і створив з нього коло. Запхнув усередину трикутника. «Прекрасно! Тепер активувати. Як там, додати малесеньку краплинку своєї сили? Клас! Усе ясно. Дістаємо з кишені піпетку і ллємо, чи що? Ні, ну все-таки, якщо без жартів?» Ярослав задумливо кружляв навколо свого творіння. «А якщо от так?» Хлопець відділив від себе жменьку золотих іскорок, подумав і про всяк випадок узяв тільки кілька з них. Почав повільно наближати їх до свого плетіння. Іскорки пливли, пливли у просторі й раптом всмокталися в Ярикове закляття. «Є-ес! Перемога! І я навіть нікуди не лечу вниз головою й нічого не спалив!» Ярослав озирнувся. «З ґлузду можна з’їхати! Увесь світ — як на долоні! Он яка зірочка майже на краю світу: ніби тьмяна, але іноді яскраво спалахує, а потім знову гасне!» Хлопець потягнувся до неї й раптом відчув, що летить. З карколомною швидкістю повз нього проблискували душі живих істот, а облюбована ним зірочка стрімко наближалася. «От, блін! Я нічого такого не мав на увазі!» Останнім, що запам’ятав Ярослав, було відчуття падіння, болісний удар у спину і думку: «Що не урок медитації, то якісь кляті проблеми!»

У школі магії всі стояли на вухах. Ще б пак, нечуваний випадок — прямо посеред уроку один з учнів телепортувався невідомо куди і ніякі пошукові амулети не могли знайти його слідів. Тут неоціненну допомогу надали Світланчині свідчення:

— Ми займались на уроці медитації. Я, так як і вчора, побачила себе золотою хмаринкою, а поряд був Ярослав. Я спостерігала, як він робить заклинання концентрації пам’яті, бо хотіла повторити за ним. Він зробив його дуже швидко, а потім раптом — ра-а-аз і кудись дуже швидко полетів. Я намагалася його наздогнати, але він щез з поля зору, і я його більше не бачила-а-а… — дівчинка збилася на плач.

— Ну добре, добре, не плач, — заспокоював дівчинку Олег, — наш Ярик не пропаде! І наші вчителі сто відсотків щось придумають. А взагалі, я не здивуюсь, якщо Ярослав і там знайде якісь пригоди, а потім ще й повернеться сам без нічиєї допомоги.

— Не розумію, — тер потилицю вчитель медитації, — я читав, що колись характерники вміли переноситись на величезні відстані, але завжди вважав це казочками. Навіть припустити не можу, що підлітку це може бути під силу! Тут треба шукати якесь інше пояснення, але я не знаю, яке…

* * *

Ярослав отямився й відразу зіщулився від холоду. Він лежав на мокрій твердій землі, кілька камінців боляче впивалися в спину. Моросив дощ. Праворуч від Ярика, за кілька кроків, чорніло провалля, яке вело кудись у підземелля. Звідти тягнуло холодом і страхом. Хлопець обережно зазирнув усередину й пересмикнув плечима від неприємних відчуттів.

— Фе, гидота якась…

Стіни підземного лазу були вкриті якимись слизькими мутними потьоками. Ярослав роззирнувся навколо. Низькі покручені дерева росли поміж валунами. Хлопець знаходився на самому дні улоговини, з усіх сторін піднімалися горби, затуляючи місцевість довкола.

— Щось мені ця ситуація нагадує, — роздратовано бурмотів Ярослав, віддираючи від джинсів реп’яхи, — ніхто не може мені підказати, на що це схоже? Маленька підказка: щось таке подібне точно було три дні тому… Сюди б учителя з матеріалізації, він би швиденько начаклував собі сухий одяг, палатку, а ще краще космічного корабля й змився б звідси! Або мого тата, з ним разом ми б тут з усіма проблемами розібралися. Узяли моду, закидати простого восьмикласника то туди, то сюди. Про права людини й демократію тут, я бачу, не чули, і мене, чи я хочу потрапляти в усілякі сумнівні місця, ніхто запитати не здогадався!

Раптом з підземного ходу долинув моторошний крик, сповнений болю.

— Це ще що таке? Не подобається мені тут… Найправильнішим буде розвернутись на сто вісімдесят і дати драла звідси якнайдалі. Якщо там так кричать, навряд чи мене чекає в цьому підземеллі щось приємне. Іти, іти звідси якнайдалі, — розмірковуючи так, Ярослав зробив кілька кроків углиб підземного ходу, — а не так тут і темно…

Далі хлопець пробирався, намагаючись не торкатись слизьких стін. Скоро стогони чулися вже безперервно.

«Ну, і на який ляд я сюди лізу, хто б мені сказав…» Підземний коридор різко повертав. Ярослав сторожко визирнув з-за кута. Нікого. А ні, хтось є. Прямо в скельній стіні була вирубана тюремна камера. Решітчасті двері були прочинені. У камері, прикутий товстезним ланцюгом за ногу, сидів худющий хлопець в подраній свитині. Усе його тіло було вкрите довгими порізами, старими й зовсім свіжими. Голова його безсильно звисала, але груди з хрипами піднімались і опускались. Значить, живий, з полегшенням зітхнув Ярослав.

— Ей, ти живий? — пошепки уточнив у в’язня Ярик, але відповіді не дочекався. «Спочатку гляну, що там далі, — вирішив хлопець, — а потім повернусь сюди».

Рушив далі темним коридором. Нарешті побачив величезну підземну залу, краї якої губились десь у темряві. У центрі на постаменті щось височіло. «Треба побачити, що то воно таке є», — вирішив юнак і насторожено рушив уперед. Стогони чулися тепер звідусіль. Повітря мало неприємний залізний присмак крові. Дуже тихо, намагаючись навіть не дихати, Ярослав підбирався до цілі. Для чогось рахував кроки: тридцять два… тридцять три… Стоп! Щось ніби ворухнулось у темряві. Ні, здалося. Тридцять чотири… Нарешті підібрався до постаменту. Те, що на ньому стояло, виявилося великим кристалом. Поблизу