Читати книгу - "Так, але…"

Колись я їхав до Америки. Принагідно віз до Львова слоїк своєї квашеної капусти, бо Львів був першим пунктом у довгому ланцюжку переміщень, які мали привести до Нью-Йорка. Біг обледенілим пероном до вагона, послизнувся і почав падати. Слоїк тримав у руках. У довгий момент падіння вирішив, що найголовніше — не дати йому розбитися. Все вдалося, у польоті я розвернувся так, щоби з ним нічого злого не сталося. Але при тому зломив собі ногу. Зі Львова, де я віддав капусту і загіпсував ногу, мусив вертатися додому. Америка відклалася. А я здобув неймовірний досвід: коли почав виходити надвір, то проходив відрізок, який завжди займав дві-три хвилини, за пів години і більше. Ще ніколи я не мав такої можливості — настільки довго і ретельно бачити фраґменти міста, якими ходив перед тим тисячі разів. Щось тоді таке відкрилося, що нагадувало дар прискореного фільмування росту, цвітіння і відмирання якихось рослин. Кожна зміна змінного в алгебрі найзвичайніших речей провадить до зовсім іншого результату.

Тепер я кожного дня кілька годин ходжу містом (хочеться сказати — їжджу) з дитячим візочком. Завдяки такому способові переміщення відкрилося дуже багато незнаних речей. Наприклад, знаю тепер усі ямки і тріщини на хідниках. Особливості з’їзду і виїзду на кількох сотнях переходів. Пересвідчився, що старе місто дуже мале, щоби там гуляти принаймні годину, доводиться кілька разів крутитися одною і тою ж траєкторією. Зрозумів, що більшість крамниць у місті облаштовано у колишніх житлових приміщеннях, тому до переважної більшості крамниць треба заходити по сходах. Вивчив усі місця, де машини припарковані впродовж дня так, що їх буває важко обійти. Але найважливішим відкриттям стало те, наскільки місто — навіть у тих місцях, які вважаються затишними — шумне і голосне. Гамір складається з безлічі звуків, про джерела яких людина без візочка навіть нездатна собі подумати. А вже дуже дивним є те, що гомін людських голосів займає у цій какофонії одне з перших місць. Люди у місті переважно говорять несподівано голосно. Це обертається проблемою для того, хто має спати у візочку, але розгортає неймовірно мерехтливу картину великого малого світу перед тим, хто з візочком йде, хто його везе, тобто з ним їде.

Якби в мене були виходи на аналітиків хоч якоїсь із спецслужб світу, я наважився би запропонувати використовувати візочок з якоюсь справжньою дитиною в оперативній роботі. Яка — як відомо — насправді є найуспішнішим способом забезпечення їхньої діяльності. Бо візочок у руках справляє на різні типи людей хоч і протилежний, але однаково сильний ефект стосовно говоріння. Одних він приваблює як певне опертя, як виразна пляма, що вирізняється на тлі людського потоку. Біля нього хочеться хоча би на трошки зупинитися і поговорити трохи більше, ніж при звичайному перетинанні у місті. Щось запитати, щось зауважити, щось розповісти. А інші — навпаки. Сприймають візочок і того, хто з ним їде, як якийсь неживий артефакт у полі периферійного зору. Такі не перестають говорити щось своє — часто зовсім не призначене для сторонніх вух — чи комусь наживо, чи по телефону. Почуте від одних і других укладається у химерне плетиво, яке спочатку видається хаотичним, але згодом може виявитися живим свідченням про день чи годину.

Лише за один тригодинний рейс я набрався стільки всякого, на що нізащо не спромігся би, якби не візочок. Тепер я знаю купу різних цікавинок. Довідався, що одна дівчина має чудесного у всіх відношеннях хлопця, але її вже закумарило, що при зустрічах він завжди веде її до своєї хати, і вони або п’ють чилійське вино у кухні, або дивляться якийсь фільм, або просто лежать на ліжку, а їй вже так хочеться вийти з ним кудись на люди. А одна жінка, здається, переконала когось, що товар, який не можеш продати, не варто навіть брати. Натомість один чоловік жалівся, що він «питався йому щось об’яснити, але то таке село, шо капєц». А в цієї пані у холодильнику є ще десять відбивних, і той, хто має зараз прийти додому, мусить собі загріти хоча би три. Один підліток показав своєму однокласникові, як треба підскакувати на гуляйнозі, коли хочеш, щоб вона підскочила, притому у розмові вони несподівано архаїчно зверталися один до одного «чувак». Було ще про радість побачити у ґуґлі, як виглядає тепер із космосу військова частина у Монголії, в якій служив на початку вісімдесятих; про те, що скоро буде така спека, що ми будемо з жалем згадувати цю прохолодну цьогорічну весну; про акацієві бочки з хересом, в які вітер з моря надуває необхідну мікрофлору; про те, що одному двірникові все ж таки потрібно наполягти, щоб його назад поставили на Тарнавського; про те, що щось «не держава, а дурдом»… З візочком я їжджу вже кілька місяців. Мінімум два рази мінімум по три години кожного дня.

Колись давно, ще у підліткові роки, коли жити було так добре, як ніколи потім, і так мучівно, як ще ніколи не було досі, я, виходячи зі свого невеликого досвіду й обмежених можливостей пізнання, шукав формулу щастя. Шукав саме формулу, бо самого щастя було досить багато, я його відчував. Але якраз тоді вперше зрозумів, що без віднайденої формули, без формулювання його не можна по-справжньому мати. Можливо, така думка з’явилася через усілякі легенди про алхімію, через захоплення латинськими сентенціями, через приповідки і прислів’я, якими оперували вдома, через любов до афоризмів більшу, ніж до епосу. В кожному разі мій список формул щастя постійно поновлювався, незважаючи на те, що кожного разу я прагнув вивести універсальну формулу, яка би не потребувала ніяких доповнень, коментарів, альтернатив. І хотів, щоби вона була такою дієвою, аби не тільки пояснювала, що таке щастя, але й могла його викликати кожного разу, коли її згадувати чи повторювати.

Однак, залежно від обставин і періоду роздумів, формули були різні. Наступна не так підважувала попередні, як ускладнювала вибір найуніверсальнішої і найповноціннішої. В якийсь момент, скажімо, складовими щастя мені здавалися незнані краї, найрізноманітніші плоди і максимальне напруження. Іншим разом це могли бути любов, рух і