Читати книгу - "Новини"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хто це такий? — сторопіла блондинка.
— Тут валом вільних місць,— промовила Соня дуже холодно.
Здається, вона мене впізнала. А може, зробила вигляд.
— Я люблю біля вікна,— пояснив я, вмощуючись зручніше.— І для курящих уже все позаймали... Ви спілкуйтесь, я тихо посиджу, не буду заважати...
Я тицьнув кнопку виклику офіціанта і відрекомендувався блондинці:
— Мене звуть Даня.
Блондинка ледь стримала смішок.
— Це твій дружок? — спитала вона Соню.
У неї були яскраво нафарбовані губи і величезні екзотичні сережки, схожі на африканські. Її трохи псувала надмірна худоба, але в цілому вона була нічого, і я це відзначив.
— Я його не знаю! — вигукнула Соня знервовано.
Я поринув у вивчення меню. Хотілося гарячого супу.
— Спритненько так,— хохотнула блондинка, скоріше схвально.
— Ми взагалі-то хотіли посекретнічати,— сказала Соня Купер.
— Секретнічайте! — дозволив я.
— Нічого собі! — загигикала блондинка.— Оце в тебе дружки!
Купер огризнулася:
— Марино, він мені не друг!
Це ж треба — Марина, подумав я. Може, завести собі ще одну Марину? Я повернув до неї меню:
— Марино, а цей суп куштувала? Хороший?
Вона сторопіла:
— Цей так собі... бери краще он той... Може, ти й нас пригостиш, раз уже ввірвався?
— Ти що, бідна? — поцікавився я.— Голодуєш, поїсти ні за шо? Гаразд, я супчиком поділюся...
— Ох ти й нахаба! — обурилась Марина.
— Ми можемо й деінде поїсти,— промовила Соня роздратовано.
— А чому це ми маємо через нього йти? — спитала Марина.
— А й справді,— підтримав я її.— Навіщо вам іти? Місця тут усім вистачає. Я поїм і піду собі, багато часу не вкраду. Я нормальний, не хвилюйтесь. Може, ви боїтеся спілкування з людьми? Може, ви дикі?
Замість відповіді Соня втопила в соусі черговий рол. Підійшов офіціант, прищавий український хлоп у жовтому китайському халаті. Марина поринула у вивчення меню.
— Мені суп місо,— наказав я офіціанту.— І пиво.
Він записав і запитально повернувся до Марини.
— Принесіть, будь ласка, цей сет,— вона ткнула пальчиком.— І коктейль... оцей... Звалився на нашу голову незнайомець...
Остання фраза прозвучала навіть кокетливо.
— У тебе гарні сережки,— похвалив я.— Як у моєї бабусі...
— Значить, у твоєї бабусі гарний смак. Ти нахабством у неї пішов?
— Ні, вона нахабніша...
У Купер запілікав телефон. Вона подивилась, хто там, і, не зважаючи на нас, прийняла дзвінок:
— Угадай, з ким я сиджу? Нізащо не вгадаєш! Так, і з нею також! Ха-ха! Ні, вгадай!..
Офіціанти шастали повз нас, мов жовті пінгвінчики, Марина дудлила коктейль.
— Ні. Ні. Знову ні! Даю підказку: це журналіст! Уяви собі!
— Чоловік? — спитав я у Марини.
— Гірше,— голосно прошепотіла вона у відповідь.
— Що? Ні, не хочу! Не бачу сенсу! Та навіщо, скажи? Ця твоя дурна компанійщина, вона тебе згубить! Якщо тобі так хочеться, сам бери і привозь! Та навіщо це треба? Не знаю... Приїдемо... Пізніше... Так забери нас! Ні, тоді не приїдемо! Ну, тоді заплати за таксі! Що? Оці твої жартики, знаєш... Ти ото, як завжди... Не знаю! Я в метро не поїду! Гаразд...
Вона відключилася, принесли пиво і новий коктейль для Марини.
— А ти справді журналіст? — спитала вона.
— Ні, я краду телефони.— Я повернувся до Соні.— Взагалі-то некультурно говорити про мене з кимось, не попереджуючи мене про це!
— Тобі привіт! — відповіла вона насмішкувато.
— Від кого?
— Від Діда Мороза!
— Це той, що з бородою?
— Із подарунками,— вони вибухнули від сміху.
Я підняв своє пиво:
— За нашу дивовижну зустріч!
Контакт, здається, налагоджувався. Після тосту дівчата розслабилися й прийняли мою присутність, немов випитий разом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новини», після закриття браузера.