Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

А от піт-ґори… то були найбільші екземпляри, яких тільки бачив Валеріан. Він поглянув на них із невдаваною повагою. Ці червоношкірі рептилії мали по чотири лапи й дуже міцну будову тіла. В них були величезні голови з такими ж великими ротами, з яких стирчали гострі зуби. Вони здавалися слухняними.

Поки що.

Валеріан легкою ходою, не спиняючись, ішов далі, неначе промовляв до цих та інших крамничок уздовж провулка: «Привіт! Я лише роздивляюсь». Потому повернув ліворуч до іншого провулка, немовби виглядаючи інші крамниці.

Там на нього чекав сержант Купер. Ніколи доти Валеріан його не зустрічав, але подумав, що якби колись у житті він устряв у бійку в якомусь барі, то було б то не з цією людиною напевно. І не тому, що чоловік той був вищий, мав більше м’язів, а чи вигляд у нього був надто грізний — ні, просто в тому як він тримався, було щось таке, що не обіцяло сутичці гарного кінця.

Купер з відразою поглянув на сорочку у квітку. Валеріанові це здалося напрочуд кумедним, надто ж коли й сам Купер, намагаючись не виділятися, вдягнув безформний капелюх з обвислими краями і здоровезне намисто явно дешевого виробництва.

— Майор Валеріан, — відрекомендувався він.

— Сержант Купер, — відповів чоловік, кивнувши, відтак подав Валеріанові зброю. Той оглянув її, а Купер зняв чохол з прямокутної металевої коробочки, на якій був напис «Рукав». Метал був подряпаний, а коричнева фарба на його поверхні — забрудненою. Ця штука явно бачила кращі дні.

— Надіньте оце, — сказав Купер. Затиснувши зброю лівицею, Валеріан засунув праву руку в рукав аж по плече. Купер міцно застібнув його на Валеріановій руці. Рукав проковтнув передпліччя і кисть Валеріана, а також зброю.

— Ви коли-небудь цим користувалися?

— Ні, — відповів Валеріан. У нього було небагато завдань із залученням віртуальної реальності. Він віддавав перевагу… реальній реальності, скажімо так.

— Отут, на передній клавіатурі введіть ваш генетичний код, — Купер вів далі інструктаж. — Щоб повернутися, введіть код отут, на задній клавіатурі. Ясно?

— Куди вже ясніше, — відповів Валеріан.

Купер поліз у кишеню свого дивовижного вбрання та видобув звідти металеву баночку.

— З допомогою цього ви проникнете цілком непомічений до сценарію віртуальної реальності.

— Я буду невидимим?

— Саме так, у віртуальному світі Великого базару. А тут, на самій території… жодною мірою.

— Зрозуміло.

Купер двічі оббризкав його якоюсь рідиною з легким квітковим запахом. «Вони мене не побачать, але відчують приємний подув весняної свіжості», — з іронією подумав Валеріан. Потім він подивився на себе згори вниз і всміхнувся. У віртуальному світі, дивлячись крізь візор, він себе не бачив. Це, м’яко кажучи, збивало з пантелику, але було дещо кумедним.

— Бажаю удачі, — промовив Купер.

Валеріан підійшов до крамниці й став у позицію перед ним.

Довго чекати йому не довелося.

До вітрини підійшли два високі стрункі гуманоїди. На руках у них були рукавички, а на головах — каптури, їхні голови були нахилені, і Валеріан не міг побачити жодного клаптика їхніх облич. Вони впевнено прямували до крамниці, навіть не прикидаючись звичайними туристами, які на день вибрались на закупи. Розсунувши червону фіранку, вони увійшли всередину. Піт-ґор загарчав на них, але один з охоронців насварив його й різко смикнув за ланцюг. Той незадоволено підкорився.

Валеріан мусив майже миттєво прослизнути всередину услід за двійкою покупців, інакше б його видало гойдання фіранки на вході. Піт-ґор відреагував на його появу вищиром потворних зубів.

— Що з тобою сьогодні, Пухнастику? — запитав охоронець-кодхар’ган, сердито дивлячись на тварину.

— А я тобі казав, — відгукнувся інший, — його треба ретельніше тренувати. Отакого бугая. Еге, Пухнастику?

Тварина радісно завиляла хвостом, зачувши тембр голосу охоронця.

— Він достатньо тренується, — заперечив перший охоронець, — але щойно я прошу тебе вигуляти його, як…

Валеріан прослизнув усередину, якраз коли вони сварилися, а обидва піт-ґори витріщалися на нього. Мимоволі роззирнувшись, він побачив входи й виходи, завважив розташування цивільних, яких було всього кілька осіб. На щастя, ті вже збиралися виходити з крамниці.

Крамницю було аж до стелі завалено всяким чудернацьким антикваріатом: там були книжки й ліхтарі, свічки та згорнуті килими, різьбярські та ювелірні вироби, капелюхи й інші головні убори, трубки всіляких форм, сідла для їздових тварин… Проте Валеріан зосередив увагу на двох прибульцях та на підсобці, до якої вони попрямували.

Там уже стояла широка постать Айгона Сайресса. Він явно чекав їхнього приходу. За ним, схрестивши руки на широких м’язистих грудях, стояв високий кодхар’ган у розквіті сил. Його плечі й одну з рук вкривала броня. На голій шкірі й на голові в нього були смуги від рубців, а обличчя прорізав зловісний шрам від бійки, що завершилася втратою правого ока. Якщо батько його був ожирілий та округлий, то Молодший — стрункий і гнучкий, і попри те неабияк скидався на Айгона.

Гаразд, імовірно, з нього не знущалися в кодхар’ганській школі. У всякому разі Валеріан міг би закластися, що Молодший завжди підбурював там знущатися з інших.

— Привіт, Цюурі! Радий тебе знову бачити, — прогуркотів Айгон. Його товариський голос був на кілька октав нижчий за звичну висоту людської говірної мови, і цей гуркіт майже пронизав кістки Валеріанові. Один з Айгонових охоронців прочинив двері для пари осіб у каптурах. Тихо крадучись і сподіваючись, що ніхто не вчує запаху весняної свіжості, Валеріан зайшов майже по п’ятах незнайомців. Двері, що зачинялися, промайнули за 2–3 см від нього.

Двоє гостей зупинилися, побачивши принаймні шістьох охоронців, що стовбичили уздовж стін кімнати.

Валеріан метнув оком по струнких постатях, оцінюючи їхнє розташування та зброю. Він почав переглядати свою попередню оцінку цих істот.

— Будь-ласка, сідайте, — запропонував Айгон. Він посунувся і став за широким столом. За ним стояло одне велетенське крісло, куди міг уміститися