Читати книгу - "Джмеленя та дерево Ву"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ця скеля унікальна! З кримсько-татарської Шаан-Кая перекладається як Соколина Скеля, — розповідав дорогою Селім. — Її висота 871 метр на рівнем моря. З них 250 метрів припадає на від’ємний нахил. У колишньому Радянському Союзі, а він був дуже величезний, це найвища скеля, вершина якої нависає над підніжжям. Це і є від’ємним нахилом. Уперше альпіністи покорили її південний схил у 66 році. Я тоді ледве видряпався на той верх.
— Скільки ще таємниць у простого козопаса? — всміхнулась бабця Леся.
— Та які там таємниці! — засоромився Селім. — Рятувальники мусять вміти дряпатись на скелі. Правда, на цей підйом я приїхав з Казахстану. Лише в дев’яностих роках повернувся на свою батьківщину, щоб жити тут постійно.
— А як ви опинились у Казахстані? — поцікавився Дмитрик.
— Кримських татар вивезли з їхніх домівок у 1944 році. Сталін, тодішній вождь Радянського Союзу, вирішив зробити Крим російським. А місцеві мешканці йому заважали. Прийшли війська і солдати виводили нас з домівок у вантажівки й відвозили на вокзали. Там кидали у вагони для скотини й вивозили в центральну Азію. Сотні татар померли в дорозі. І лише коли Україна здобула незалежність, мій народ зміг повернутись на свою батьківщину.
— Крим і Львівщина дуже подібні, — сумно зітхнула бабця Леся. — Мене маленькою за п’ять хвилин з батьками викинули з хати на фіру, не дали зібрати речі, спалили всі книжки й ікони, що були в хаті. Потім нас два тижні везли у переповненому вагоні для худоби в Хабаровський край. У далекий Сибір. На Україну моя сім’я повернулась у шістдесятих роках.
— Чому той Радянський Союз був такий злий? — запитав Дмитрик.
— Бо він був переляканий. А боягузи злі, — сказав Селім.
Вони підійшли до підніжжя Соколиної скелі. Ліс на її північному схилі губився у густих туманах, між якими здіймалася велетенська хмарна шапка. У її верхівці спалахували блакитні блискавки й звідти долинали тихі розкати грому.
— Звірі далі ганяються за Алкеєю, — здогадався Дмитрик.
— А що буде, коли вони наздоженуть її? Скинуть з дерева? — поцікавилась Джмеленя.
— Якби могли, то давно би вже її спіймали, — мовив татарин.
Підйом крутішав. Між сіро-вохристою підстилкою випинались малесенькі сосни, тулячись до каменюк. Над ними колонами здіймалися старі дерева, вигадливо переплітаючись покрученими гілками. Під ногами хрускотіли опалі шишки. Від мандрівників у різні боки розбігалися скельні ящірки, сірі, зеленуваті з химерними візерунками на спинках.
Джмеленя, Дмитрик, бабця Леся, Селім і Щеколдін простували між вершиною Шаан-Кая і стіною Ай-Петрі, яка здіймалась ще вище. Дерево By прикипіло до гірської гряди за сотню метрів від них.
Звідусіль до By зліталися місцеві вітри: і з гір, і з моря, і з берегів. Діти притримували панамки, щоб не здуло, Щеколдін тримався поближче до товариша, бо не був упевнений, що привидів не зносить вітром. Тут угорі знову спалахнула блискавка, щось загриміло, затарахкотіло, й за кілька метрів від людей гепнув велетенський горіх. Дивовижний плід кілька разів підстрибнув і вперся в покручений сосновий стовбур.
Між гілками By знову щось зашуміло, і на землю зістрибнула велетенська лисиця. Вона нависла над гостями і хижо всміхнулася здоровезними іклами. Знову зашуміло, й донизу спустився вепр.
— Ви прийшли красти наші горіхи? — люто зарохкав Клок.
— Ні! — Селім виступив уперед, закриваючи собою дітей і бабусю. — Ми прийшли до Алкеї по допомогу!
— Не брешіть! — загарчала Міра. — Ви хотіли вкрасти цей горіх. Доведеться вас скинути в море!
— Або з’їсти! — додав Клок. — Буде ситий обід!
По широчезному горіховому стовбурі спустилася Алкея і встала біля звірів.
— Не чіпайте людей! Ви чули, вони прийшли до мене! — наказала вона лисиці й вепру. Ті чемно відступили на крок назад, незадоволено позираючи на велетку.
— Алкеє, вони тебе слухаються? — здивувалася Джмеленя.
— Тепер так, а перші роки намагалися упіймати і скинути у море. Та я була дуже спритна.
— А що потім сталося?
Вепр і Лисиця ревниво насупились, підійшли до горіха, розламали його навпіл і голосно зачавкали.
— Як я потрапила на дерево, ви, певно, знаєте, — вела Алкея.
— Так, Селім розповів нам легенду про By, тебе, Міру і Клока.
— Далі нас роками носило по морю. Щодня вони намагалися скинути мене, але я тікала. Та дуже втомилася від постійних перегонів. А спуститися не було куди — внизу були тільки хвилі. Навряд чи я добралася б до берега вплав — він був дуже далеко. Та й лисиця з вепром могли мене втопити, влучивши горіхами чи здійнявши бурю. Тому, коли вітри знову прибили By до берегів Таврії, я зійшла на землю і довго блукала її берегами. Та у мене тут уже не залишилося рідних. Моя родина кудись переселилась.
В одній з моїх подорожей я знову побачила дерево By. Чесно кажучи, мені подобалось жити на його гілках. Такого місця на землі більше нема. Та й горіхи By дуже смачні. Вони такі поживні, що дарували Мірі й Клоку дуже довге життя. Тому ці доісторичні чудовиська пережили усіх своїх родичів. Сам By — одне з дивовижних дерев Райського саду, яке тисячі років тому назад потрапило на землю і пустило коріння в скелі Чатир-Дагу. Я сумувала за велетенськими горіхами By, за дощами й вітрами поміж його гіллям. Тому, знову побачивши дерево, пішла до нього. Між його корінням, яке воно встромило в пляж, спали Міра й Клок. А поблизу у хвилях на мілині гойдався свіжесенький горішок, один із моїх улюблених — з верхніх гілок. Я тишком відкотила його подалі й саме зібралась розколоти і наїстись досхочу, як побачила, що Міра й Клок стоять поблизу. Того разу вони схопили мене. Клок умить притиснув до піску своїми іклами, а Міра
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джмеленя та дерево Ву», після закриття браузера.