Читати книгу - "Заячий пастух"

А Василько вже й забув про свій сумнів, оглядав звірів та птахів, як дивиться добрий господар на виплекану ним худобу, а намилувавшися, знову задудів, сказавши повертатися до своїх домівок, до своїх милих їм куточків у цьому просторому степу.

І залопотіли лапи, зашелестіли трави, загойдалися ниви, зашуміли крила, і вже біля Василька лежала біля ніг його сама ковінька. Підняв він ковіньку й пішов собі. Добився він до якогось села, підійшов до першої ж крайньої хати, постукав ковінькою в вікно.

– Хазяйко, – гукнув він жінці, що показалась на стукіт. – Подайте сиротині, що ласка ваша, заради Христа...

Довге літо, а ще довша дорога, що нею йшов Василько, і не скрізь лежала вона на південь сонця. Простягалася вона між полями й луками, горбами й вибалками, перетинала грузькі потоки й широководі річки, сполучала вона хутори й села з гомінкими містами, а з міст бігла до селищ та хуторів.

Побував Василько в Полтаві славній, потім опинився чомусь на березі Дінця, де бір гудить день і ніч безупинно, навіть без вітру. Відвідав мандрівник наш і Миргород, і Кременчук, а там Дніпро, такої річки не уздриш ніде на світі. Води в ньому, як у морі, пароплави на ньому пливуть і ревуть, мов скажені бугаї, хвилі котяться одна за одною, кидають човни, як тріски. Широкий Дніпро, як дивишся на нього з берега, а ще ширший, як переходиш його мостом, почуваєш тод себе малесеньким, як комашина, – не хочеться вірити, що побудували той міст звичайні люди своїми руками, а думалось, що він утворився сам собою, разом із Дніпром і берегами.

Гарний Дніпро, радіти б людям, що народилися й живуть біля нього. Та Василько і в Кремечуці довго не затримувався, повела його дорога до Торговиць, і до Піщаного Броду, і в Гумань, коли ж таки, нарешті, прийшов до Єлисавету, було вже свято Покрови.

Щоденні мандри під сонцем, під дощами й вітрами змінили вигляд Васильків, почорнів він, пожилявів, волосся йому вицвіло, довгими пасмами спадало на потертий ковнір сорочки, очі вигострились, і голос його бринів твердо й упевнено, як у людини, що звикла покладатись тільки на самого себе і не лякатись перешкод, і не поступатися перед ними. Василько, не почувався чужим та небажаним серед незнайомих йому людей, сміливо просився ночувати, і його пускали до хати, просив їсти, і йому давали, жінки обпирали його, облатували, а потім виряджали в дальшу дорогу з важкою торбою харчів. У містах Василько до хат не просився, в містах є нічліжки, де за п'ятак можна собі знайти притулок, дах над головою.

В Єлисаветі нічліжка стояла недалеко від базарної площі, в глухому завулку, похмура, засмерджена тютюновим димом, потом, сопухом горілки й ще чимось кислим і гидким.

Сонце ще не зайшло, ночувальники ще не посходились, у великій кімнаті людей було мало. Біля глухої, без вікон, стіни з кутка в куток простягся суцільний піл із заяложених дощок, на полу лежало й сиділо кілька істот. Серед кімнати, на цегляній долівці, бавилась купка дітей, а за столом, закиданим недоїдками, схилилася, в розстебнутій до найнижчого ґудзика сорочці, з волохатими грудьми, похмура людина. Ця людина на Василькове вітання припухлим і кривим, подібним до синьої гулюватої картоплини носом втягнула в себе повітря, ніби нюхом пізнавала, хто є перед нею, тяжко підвелась і, човгаючи по цегляній долівці старими калошами, взутими на босі ноги, підійшла до хлопця, оглянула його банькуватими очима з усіх боків пильно й суворо.

– Жебрак? – спитала вона хрипким голосом.

– Ні, мандрівець, – відповів Василько й хотів пройти до полу. Але людина одним кроком дорогу йому заступила.

– Устигнеш, – прохрипіла вона. – Коли з тобою говорять старші, то замри! Чи, може, ти панського роду, стовбовий дворянин, і гордуєш мною? Так дозвольте, ваше благородіє, відрекомендуватись. Мене також голими руками не хапай. Я – колишній поштовий чиновник, а тепер людина вільної професії, граф Чвиркін!

Як і належить представникові його середовища, граф, відкинувши голову, вказівним пальцем ткнув себе в опуклі груди й майстерно цвіркнув слину на долівку.

Не кожен і з більше набутим досвідом зміг би зорієнтуватися, як поводитися в графському товаристві, та Василько таких людей бачив і перебачив, і знав, навіщо це все городиться і що від нього вимагається.

– Не пан я і не дворянин, а Василь Дереза. Іду собі за море шукати теплих країн, де росте хліб на деревах і пасеться нічия худоба в степах. Там не треба ні сіяти, ні орати, ні на базарі купувати.

На закінчення своєї відповіді, не раз уже проказаної, Василько вийняв з кишені жменю грошей мідяних, а серед них і кілька біленьких, срібних, і подав їх графові.

– Більш не маю, – байдуже сказав Василько.

– Дурень! – промовив граф, ховаючи гроші, навіть не глянувши на них. – Хліб росте на полицях пекарень. Нічиєї худоби немає, вся вона належить ковбасникам. І теплих країв на світі не знайдеш. Скрізь холод, лід і пустеля.

Він зачовгав був до дверей, аде перед тим, як вийти з приміщення, оглянувся й кинув:

– Хвалю! Здогадливий...

Василько обдивлявся, де б собі розташуватись на полу зарання, поки ще не позлазилися з міста ночувати безпритульні люди. У кутку біля стінки лежала жінка, поруч неї сидів усіяний ластовинням хлопець, трохи, може, більший за Василька, а далі від них зліг на скриньку зарослий по самі очі густою чорною бородою дядько.

– Можна мені тут? – спитав у нього Василько, показуючи на просторінь між дядьком і жінкою. Жінка підвела голову, хотіла щось сказати, та дядько її випередив:

– Ото бачиш трійко дітей? – кивнув він