Читати книгу - "Люди в гніздах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І жінка поцілувала чоловіку руку. Він відповів із жартівливим докором:
— Моя подруго, ти вивела мене з чиновного трансу, хіба можна робити це так різко і несподівано?
Дитина засміялася та розбудила бородатого діда. Він кліпав у кріслі очима і задоволено не розумів, де перебуває.
5
Харків
[1942 р.]
Травневі вечори ще холодні, як холодильники. Їх можна назвати холодільниками сонця, оспіваними ще одним поетом Андрієм Чужим. Примерзав і дрімав на своєму посту поліцай. Примерзав танк до бездоріжжя. Примерзали пелюстки, що осипалися, до тоненьких дощок садків приватного сектору. Примерзає темрява до вишневих дерев. У цьому нічному світі безмежно затишної та загрозливої вулиці Полтавської наткнулись одна на одну дві постаті.
— Тьху! — сказала, ніби перепрошуючи, одна.
— От уже! — не менш доброзичливо-вибачливо відповіла друга.
— Лидя?
— Шурка, а що ти тут робиш?
— Та так, прийшла от, добрела.
— Ти ж із нашими евакуювалась?
— Евакуювалась, та недоевакуювалась.
— Дивись, як би тебе тут не того, — занадто вже хитро і турботливо сказала Лидя, майже не залишаючи сумнівів щодо причин потенційного «того».
— А я що? Мене он і перевіряли вже у Чугуєві. Жінок, біженців не «того».
— Добре, якщо так. Щасливо тоді, я побігла, чекають уже.
— Підожди, не знаєш, Крамаренки зараз тут?
— Та тут, де їм дітися?
— Усі разом?
— Ні, батько ж від них пішов. Олег — не знаю де, в наших десь. Валька от, чоловік її Женя, ти ж застала його вже. Й мати, хворіє.
— А батько де?
— Чорт його знає. В управі, мабуть. Чи ти й це не знаєш?
— Знаю. Добре, спасибі, бувай.
— Ага.
Зранку Шура Іванцова виглядала вже значно безсумнівніше, не нипала закапелками, а у звичайнісінькому легкому весняному пальтечку йшла собі через Поділ у центр міста. Непомітно роздивлялася німецькі вивіски й таблички. Німці наставили по Харкову мільйони вказівників із напрямками на різні міста і містечка, куди раптом могло знадобитися потрапити будівничим шибениць Нової Європи — від Полтави до Змійова. Ходив трамвай. Продавалися недопалки. Невеселі люди потроху оговтувалися від зимових недоїдань. Вулиця Сумська, як завжди, піднімалася вгору під своїм кутом. За кожним поворотом стояла людина у величезній кепці й стежила за Шурою.
В Управі вона поцікавилася, як потрапити до бургомістра Крамаренка.
— Якого бургомістра? Він давно вже не бургомістр!
— А хто?
— Семененко.
— Ні, я… я хотіла спитати, де тепер служить Олексій Іванович.
— Наукова управа. Будь ласка, другий поверх, вісімнадцятий кабінет.
— До котрої приймає?
— До четвертої.
— Тоді я пізніше зайду. Дякую!
Бона сиділа у мікроскверику навпроти Управи. Скверик цей утворювало заглиблення в будинку, відомому в народі під назвою «Саламандра». Посеред нього стовбичило щось на зразок колишнього фонтану. Саламандри, вимащені зеленим цементом, тихо повзли стінами, на даху стирчала мертва бетонна будка невідомого призначення. З неї можна було би стріляти по Управі, та в цьому не було ніякої потреби. Шура позирнула на годинник. Вулицею, запізнюючись, швидко пробігла тінь хмари. Нарешті з дверей вийшов невисокий міцний чоловік, ледь не повернув за звичкою ліворуч, а потім пішов праворуч. Ха! Простий співробітник управи, хто тепер за ним сильно стежитиме?
Шура наздогнала його на повороті коло тролейбусного парку.
— Драстуйте, Олексію Івановичу!
— А, привіт!
— Як поживаєте?
— Потихеньку. Працюю, наукою займаюся, якщо це слово можна до наших умов застосувати. А ти ж наче була евакуювалась?
— Наче. А от тепер тут.
— Цікаво…
— Я тут, і в мене для вас дещо є.
— Ха-ха, якщо ти з подарунком, то я більше не бургомістр, знаєш?
— Уже знаю. Але подарунок все одно хай буде.
Вона дістала з бездонної кишені пальта складений аркуш. У тій кишені, здається, могла би спати кішка.
— Це лист від вашого сина Олега.
— Он як? Тепер ясно, звідки ти повернулась. І де він, Олег?
— Коли писав, був в Енгельсі. А тепер не знаю, самі розумієте, час такий, люди швидко рухаються, прибувають, вибувають.
— Сподіваюся, ти дозволиш мені прочитати вдома, самому.
— Ну що ви. Я вам зовсім не нав’язуюся. Тільки потім я би поговорити з вами хотіла.
— У цьому не сумніваюсь.
— Ага. У мене пропозиція буде.
— А ти не порушуєш інструкцій, що так наперед мені її оголошуєш?
— Порушую. Та я нічого й не сказала. Не оголосила.
— І то правда. Тільки я все зрозумів.
— Ну, дивіться, вам же вибирати.
— Вибирати. Є з чого. Не вмер — так здох.
— Усім важко. То що, зустрінемося завтра? Ви можете?
— Можу. Давай отак само після роботи. Хоча про відповідь, певно, й так здогадуєшся, вона доволі категорична.
— До побачення.
[26.VIII.1942 р.]
А вже спекотного серпня знайомий інженер перестрів Олексія Івановича на вулиці. Той якось навдивовижу інтимно прогулювався з гестапівцем, ледь не під руку. Привітались.
— А куди це ви? — багатозначно спитав знайомий інженер.
— Я, як той діккенсівський папуга. Пам’ятаєте? «Їхать — так їхать».
— Пам’ятаю-пам’ятаю, Олексію Івановичу. Що ж, хай щастить!
— От спасибі.
І справді діккенсівський день стояв над містом. Багатьох папуг місцевого самоврядування вели кішки вулицями в бік кліток. Напевно ж, був сьогодні й хто-небудь, хто б вирішив утілити іншу цитату британського класика: «А от і я, — як казав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди в гніздах», після закриття браузера.